Пiвнiч Норвегii, мiсце, де коротке лiто i довга зима. Зима, яка вкутуе вiковi ялини бiлоснiжною ковдрою. Рай для романтика, дикого звiра i… покидька. Інгвар не вiдносився нi до перших, нi до других, нi, тим бiльше, до третiх. Вiн був вiдставним солдатом, що вирiшив влаштуватися на просторах пiвночi. У своi двадцять дев'ять рокiв, Інгвар завершив кар'еру вiйськового. Вiн не мiг похвалитися бойовими нагородами або пораненнями. І це не тому, що вiн боягуз чи поганий солдат, а тому, що Норвегiя мирна краiна. Поступивши в двадцять рокiв на службу добровольцем, Інгвар дослужився до капрала i пiшов у запас. Звичайно, служба в лавах рейнджерiв обiцяла хорошу кар'еру, але Інгвар не був кар'еристом. Вiн просто шукав свое мiсце в цьому життi. І мiсце в строю, та з автоматом його, чомусь, не влаштовувало.
Інгрiд, мати Інгвара, бачила його в якостi юриста. Тiльки сам Інгвар себе там нiяк не бачив. Нi, йому подобалися костюми, випрасуванi сорочки, краватки, але вiн знайшов це i в армii. Навiть бiльше, мундир був йому привабливiше, нiж фiрмовий костюм. Можливо, це i було причиною, по якiй вiн в одну мить зiрвався i пiшов служити. Так само раптово зiрвався i подав рапорт на звiльнення.
І ось уже майже рiк, як вiн працюе лiсником у цьому пiвнiчному краю. Дерев'яний будинок i безкраi лiси, його володiння. Робота не курна, тиха. Стежити, щоб браконьери не вiдстрiлювали звiра, а звiр не ласував мисливцями. Останне, до речi, зустрiчаеться частiше. Так як отримати лiцензiю на полювання особливих труднощiв не варто, та й зброю купити не проблема, а ось навчитися нею користуватися – iнша справа. Інгвару вже доводилося мати з такими справу. Приiхали якось панове не бiднi на полювання. Показали лiцензiю, узгодили маршрут i вирушили в лiс. Інгвар пропонував iм супровiд, але отримав делiкатну вiдмову. Мовляв, самi не маленькi, впораемося. Не минуло й двох годин, як горе мисливцi прибiгли назад, розгубивши по дорозi i зброю, i припаси. У жаху вони яскраво описували величезного вовка з червоними очима i людським поглядом. Інгвар, звичайно, не повiрив у цi страшилки. Але, як лiсник, зобов'язаний був перевiрити. Вiн пройшов за маршрутом «мисливцiв» i не знайшовши нiчого, крiм звичайних вовчих слiдiв, повернувся назад. Звичайно, зустрiч навiть iз звичайним вовком загрожувала обернутися трагедiею. Але вовк звiр розумний i, думав Інгвар, углядiвши трьох iдiотiв, якi в страху кидають зброю i зi страшними гримасами тiкати вiд нього, вiн, скорiше всього, заллеться iстеричним смiхом, нiж буде наздоганяти обiд. Та й вовки в цьому районi гостi рiдкiснi.
Браконьерiв Інгвар ще не зустрiчав, але начувся про них.
У двадцяти кiлометрах вiд кордону його володiнь знаходився невелике мiстечко Сагбрук. Колись у Сагбруцi промишляли вирубкою лiсу, але потiм любителi природи домоглися свого i лiсопилку прикрили. Були часи, коли Сагбрук майже вимер, але один заповзятливий пан вирiшив вiдкрити тут курорт. Чи то його фiнанси не витримали усього розмаху пiдприемства, чи то конкуренти постаралися, але з усього запланованого був побудований всього один готель. Пiсля чого будiвництво згорнули, готель продали, а невдалий туристичний магнат пустив собi кулю в лоб, пiд гнiтом боргiв.
Новий господар готелю хоч i був не настiльки багатий, але розумнiшi був точно. Вiн заморозив те, що залишилося недобудоване до кращих часiв, привернув спецiв i почав свiй невеликий бiзнес. Спочатку туристiв було мало, але з часом стало бiльше. З припливом туристiв i Сагбрук став оживати. Влада згадала про старе, майже померле мiстечко. Держава профiнансувала створення музею та реставрацii лiсопилки. Вона так само стала мiсцевою визначною пам'яткою. І не повiрите, Сагбрук ожив. Звичайно, це додало клопоту i лiснику, але Інгвар прийшов сюди вже в новий розквiт Сагбрука i просто не застав тi часи. А ось його попередник пiшов саме через, за його словами, метушню з туристами.
По правдi кажучи, Інгвар не було в тягар пройтися по лiсу з групою туристiв. На вiдмiну вiд мисливцiв, туристи завжди ходили з лiсником. Це пояснювалося багатьом. І вiдсутнiстю зброi, i страхом заблукати.
Інгвар завжди з цiкавiст