Тi, що живуть пiд землею

Назарiй Вiвчарик

Вiталiк змушений був повертатися з заробiткiв у рiдне село, що пiд Киевом, через трагiчну звiстку з дому. Намагаючись усамiтнитися, вiн засиджуеться бiля колодязя за хатою, куди необачно впускае перстень батька. Спустившись до колодязя у пошуках родинноi релiквii, Вiталiк потрапляе у зовсiм iнший свiт, де йому доведеться зiбрати в кулак усю свою мужнiсть, щоб вижити у двобоi з iстотами пiдземелля…

Назарiй Вiвчарик

Тi, що живуть пiд землею

Природа немов зачаiлася, i в притиснутому хмарами до землi повiтрi не вiдчувалося жодного поруху. Навколо стало темно як уночi. Обабiч села зупинялися навiть машини, не насмiлюючись подолати останнiй вiдрiзок траси на шляху до столицi. А господарники заганяли у найближчi чагарники технiку. Один лише великий комбайн залишився в полi i гордо майорiв червоним вершком серед пшеницi.

Мiж селом i полем у байрацi притихло маленьке озерце, гладь якого схвильовано тремтiла. Озерце не передбачало, що за якiсь пiвгодини воно вперше в життi вийде з берегiв i затопить всеньку балку.

Де-не-де необачнi подорожнi поспiшали знайти прихисток – застрибували до найближчого придорожнього кафе.

Насувалася страшна злива. Ще за тиждень до цього мiсцевий гiдрометцентр повiдомляв про можливi грози в областi, проте через слово «можливi» метеорологам вже давно нiхто не вiрив. Та навiть зламаний годинник вмiе показати двiчi на день правильний час. Тож i цього разу повiдомлення про бурi, зливи та шквали було вiрним.

Враз у зловiснiй тишi блиснуло так, немов хтось увiмкнув серед неба потужний прожектор, який зразу й згас. Блискавку наздогнав хриплий удар грому. І почалося.

Розкотисте i глухе рокотання у небi розiрвали на шмаття тишу. У зiгнаних в зграю сiльськогосподарських машин, що тулилися бiля чагарника, задзвенiли вiкна, але це почув лише Петро, що якогось бiса вирiшив залишитися в кабiнi свого трактора. Петро цього сезону мрiяв отримати гарну премiю, тож совiсно виконував всю роботу i кидати технiку напризволяще не хотiв. Тепер вiн намацав у кишенi мобiльний телефон i вимкнув його, щоб не притягувати блискавки. Про таке вiн колись дивився по телевiзору.

А надворi все клекотiло: наростали пориви вiтру, рiзали небокрай блискавки, бив грiм, хвилями стривожено гнулася пшениця, у iхньому сiльському кафе, край вiкна якого зi своеi кабiни бачив Петро, рiзко закрилися фiранки i погасла миготлива вивiска край дороги. Перед очима Петра в лобове скло важко вдарила перша крапля дощу. А тодi без усякого на те плавного переходу з неба полилося так, що водiй враз втратив з виду i кафе, i дорогу, та навiть сусiдню сiльськогосподарську технiку побiк нього. Петро вiдчув себе всерединi гiгантського акварiуму, бо патьоки на склi перетворились в суцiльнi водоспади, а гул бурi зрiс до того рiвня, коли барабанний бiй дощу чи пориви вiтру вже годi розрiзнити. Це було нестерпно i водiй вперше за своi тридцять рокiв подумав про Бога й попросив його зберегти свiт навколо.

Однак свiт таки зник, бо пiшов пiд воду. З неба лив суцiльний потiк води i прибивав усе додолу. Петро закрив очi, й навiть спробував закрити вуха. Та гул ззовнi все рiвно тиснув на голову.

Йому здавалося, що дах кабiни зараз провалиться i вiн потоне десь на глибинi великого океану. Хоч тракторист нiколи не бачив океану, як i моря, проте вiн чомусь уявляв себе саме всерединi океану. Петро вiдкрив очi. Вiн би й не здивувався, якби за склом пропливла якась чудернацька рибина. Щоб побачити рибину вiн простяг руку i протер спiтнiле скло. Для цього довелося схилитися трохи вперед i, вiдставивши затерплу ногу убiк, вiн чвакнув нею в калюжу. Вода проникла вже й в кабiну.

«На скiльки ж менi вистачить тут повiтря?» – подумав Петро так, немов трактор справдi стояв десь на днi водойми, а не на сушi.

Враз крiзь загальне ревiння грози Петро почув дзенькiт скла: розбилося вiкно вантажiвки, що стояла поряд.

«Хоч би причеп не погнуло та технiку не побило, бо буде механiку клопiт», – подумав стривожено Петро, який вже трохи оговтався.

Але стихiя вщухла так само раптово як i почалася. Пориви вiтру ще зачiпалися за мокрi дахи та де