Нардепка

Василь Врублевський

«Нардепка» – роман, про який багато говорили в лiтературних тусiвках кiнця 90-х, ще до виходу його окремою книжкою (2004). Публiкацii фрагментiв роману в журналi «Авжеж!» та деяких iнших елiтарних виданнях були схвально зустрiнутi як критиками, так i читачами, не в останню чергу тому, що це був перший в сучаснiй украiнськiй лiтературi досвiд художнього проникнення у специфiчний, надiйно натодi закритий вiд загалу «свiт» вiтчизняного полiтикуму. У романi зустрiчаються такi вiдомi персонажi як Леонiд Кравчук, Леонiд Кучма, Іван Плющ, а деякi iншi, хоч i замаскованi автором пiд iншими прiзвищами, цiлком вгадуванi. У «Нардепцi» автор намагаеться зазирнути за лаштунки украiнськоi полiтики. Одначе, попри змалювання деяких цiлком реальних подiй та фактiв iз життя полiтичного iстеблiшменту, «Нардепка» не е твором документальним. Бiльше того, у романi присутнiй певний елемент провiсництва, i деякi з тих передбачень, на жаль, згодом виявилися не далекими вiд реалiй.

Василь Врублевський

Нардепка

Частина перша

(Замiсть прологу)

«Етапи бальшова путi»

Милоська, або Венера

1

Звали ii по-домашньому Милоською.

Було iй дев’ятнадцять з невеликим доважком i всi ii жалiли: не повезло з чоловiком! Хоч ридма ридай – не повезло…

Чоловiка ii звали Степаном, або Стьопкою, а позаочi обзивали його Придурком. Позаочi ж дивували його недотепкуватостi й дружно хитали головами: бiдне дитятко!..

Бiдне дитятко – то був iхнiй синочок, якого звали Толиком-Тосиком-Толюнчиком, i був вiн зменшеною копiею татуся. Того й «бiдне дитятко»: треба ж було так уродитися та вдатися!

За Стьопку Милоська вискочила, як iй тiльки за вiсiмнадцять перестрибнуло. Тепер сама каже, що здуру. Побiдкатись любить: куди, мовляв, моi очi дивилися, бодай би було iм лiпше повилазити! Заслало iх на ту пору чи що?! Але це так, для людського вуха. Бо добре знае, що не зовсiм здуру i що нiщо не застилало.

Тодi вона вчилася на швею в райцентрi. Стьопка ж саме з армii прийшов, а тiтка його рiдна була у Милосьчиному гуртожитку вахтершею. На вроду Стьопка Милосьцi не сподобився, але припало до душi iнше: тихий та сумирний, бери – здавалося! – хоч вiрьовки з нього сукай, якщо й скривиться, то пискнути все одно не посмiе. А що ще треба для сiмейного, так сказать, вогнища?

І мiсяця не минуло, як повезла вже Стьопку до своiх батькiв на показини. Мати в гвалт: «Чи ти, доцю, збехнулася? Який замуж у цю пору? Успiеш ще! Хоч би з рiк погуляйте, придивiться одне до другого! Та в тебе ж i спецiяльностi нема ще…» Милоська й слухать не хоче, гне свое: «Нашо менi думать про спецiальнiсть? Роботу й без бомажки найти не трудно, та й взагалi сiм’ю чоловiк повинен обеспечувати…» Батько, що сидiв на ослiнчику пiд грубкою, попихкуючи самокруткою у вiдпрочиненi дверцятка, всмiхнувсь скептично, сплюнув пiд ноги на жерстянку, кахикнув i проказав: «Ну да, цей якраз iз тих, що обеспечують! Голою срамотою блискати пiд плотом будеш, як на його заробок понадiешся!»

Як у воду дивився. Та й не треба було йому нiякоi води, з одного позирку на «зятька» розкусив, що воно за птиця. Руки без мозолiв, бруду пiд нiгтями нема, очi – в сiрка нiби позиченi. Та й навiть чарку по-чоловiчому не п’е, цiдить i кривиться, як баба. А мова дурнувата чого варта! Що не скаже, то або невпопад, або впозаяк. Якесь осторобло, а не чоловiк…

Отож, як у воду батько зирив, та перечити не став: хоче йти за цього бевзя, хай iде, вiдтрутиш, а вона потiм клясти буде, слiзьми умиватись буде, що погубили ii щастя. І матерi сказав: «Не влазь! Хай собi як знае…»

На осiнь весiлля справили.

Другого ж дня по гулянцi Милоська на кухню заревана вскочила: «Тату! Таточку! Вiн мене вдарив!» Який iнший батько, може, вхопив би що-небудь та й побiг би зятька вчити. Але не Милосьчин! Скрутив без поспiху цигарку, закурив.

– Чим? – питае. – Бебехом яким чи, бува, ложкою?

Милосьцi було не до того, щоб завважувати батькову iронiю.

– Кулаком! – та ще дужче в сльози, ще дужче.

– Ти диви! У нього, значить, i руки е? А я шось ранiш не примiтив. Ну шо ж, буде толк. Раз руки при ньому, то й робота для них якась мае знайтися.