Вiдображення

Михайло Блехман

Перший з романiв дiлогii про найголовнiшi питання людського життя: щастя та кохання, вiру та знання. Цей роман – про родину Блехманiв, вiн розгортаеться в 30-40 р.р. XX столiття в Украiнi, в Харковi, та – паралельно – в XIX столiттi – в еврейському мiстечку Речиця в Бiлорусii. "Чи можлие щастя?" – ставить собi запитання героiня роману Клара. Роман доводить, що, незважаючи на всi негаразди, так, щастя – можливе.

Михайло Блехман

Вiдображення

Тим, кого дай, Боже, бути менi достойним.

Мое минуле не мине, поки не мину я.

Категорiя «вiдображення» означае суб’ективну здатнiсть людини як мислителя оперувати мислями як фактами свiдомостi, незалежно вiд об’ектiв, якi вони вiдображують.

    З фiлософськоi книги

Зiрочки падали так рясно, що у мене навiть скiнчилися бажання. Хтось наче здмухнув iх, цi зiрочки, зi своеi величезноi холодноi долонi, i вони слухняно полетiли донизу, збиваючись у соннi цукровi замети або вiдбиваючись у склi мого вiкна смiшними i складними символами чудернацькоi абетки. Здавалося, що невiдомий iм’ярек, отак поздоровивши мiсто, яке вiдсвяткувало Рiздво, тепер ще й зажадав вiдобразитися у шибцi мого вiкна, аби зазирнути в мiй зошит i прочитати заключнi рядки щойно закiнченого роману.

«Хто вирiшив, що час iде?» – роздумував я, намагаючись не загубити головного сенсу вiконного скла, здогадуючись, що, можливо, воно i мiй роман – це взаемне вiдображення i усталенiсть двох рiзних абеток однiеi первинноi мови.

«Хiба так iдуть?» – поблажливо запитав я радше самого себе, нiж кого б там не було. – Хiба так ходять? Так – зневажливо сходять: жiнка, яка не кохае, ворог, який не поважае, критик, який не зневажае… А йдуть i ходять – хiба ж так?»

«Але якби не мiй зошит – чи мали б ви сенс?»

«Втiм, що я тлумачу про сенс? Там, звiдки цi зiрочки, про сенс, надiюся, знають набагато бiльше, але, боюся, – зовсiм по-iншому…»

«Тодi навiщо i для кого оця моя абетка, якщо вже е ваша? І ви сходите завжди, безвiдносно до того – iснуватиму я чи нi…»

«… І будете спадати на мiсто, що вiдсвяткувало Рiздво i готуеться стрiчати Новий рiк, – новий рiк…»

«І не помiтите, що у вiкнi в новому роцi буде хтось iнший, не той, що торiк, i не спитаете: а де ж той, що був?»

«Чи можу я в своему зошитi явити щось, про що би ви не вiдали, чого не торкалися?»

Я постукав пальцями по обкладинцi зошита, де ще й досi не було назви мого роману, i, розгорнувши рукопис навздогад, на однiй з римських цифр, знову позирнув у вiкно.

«Втiм, ви ж тут, хоча i потойбiч вiкна, якого для вас не iснуе. Хай же не буде його iснувати i для мене, – тодi ви зможете перекласти на свою потойбiчну (чи нашу спiльну?) мову змiст мого зошита».

«…І ми з вами нарештi знайдемо моему романовi справжню назву».

«А якщо ви все ж таки прийшли до мене, значить, ходять i так, а отже, не такi вже ви й зневажливi, якщо не уявляти межи нами вiкно…»

«Отак. А я не вiрив».

Книги дивилися на мене зi своеi шафи i теж зазирали в мiй, поки що безiменний, зошит, сторiнки якого списано недолугими словами i майже беззмiстовними римськими цифрами.

Книги дивилися iз шафи: розгадана – не мною, але для мене, – стара книга у перламутровiй палiтурцi, i цi – моi улюбленi – вони допомагають менi тим, що, найголовнiше, – не заважають. І ця… я ще не цiлком зрозумiв ii призначення, але до кiнця мого зошита, можливо зрозумiю… А iнакше i писати мiй зошит було би справою ризикованою, невиправданою… Та, зрештою, хiба це я писав його?

Я дивився повз мiй зошит i думав, що, звичайно, вiн уже iснував колись, тож менi треба було тiльки вiднайти його. Тому-то я й зiбрався колись на пошуки невiдомо чого – як середньовiчний мореплавець на пошуки староi землi, яка, якщо поталанить i постаратися, виявиться новою, при чому для всiх.

«Мабуть, я щасливiший за багатьох моiх колег-капiтанiв, бо знайшов, i ось тепер моему зошитовi не вистачае тiльки назви, щоб стати книгою! – з порцiею здоровоi самовпевненостi вирiшив я. – Звичайно, можна було б залишити все як е: якщо, скажiмо, можлива поема без героя, то чому ж не може бути роману без назви?»

Але нi, я таки назву свiй зошит. Я об