Нашi дракони вбивають нас

Оля Зубарева

Якщо Ви не прочитаете цю книжку за одну нiч, Ви навряд чи колись до неi повернетесь. Якщо ж Ви прочитае цю книжку за одну нiч, Ваш колишнiй свiт зруйнуеться i на його уламках народиться дещо абсолютно нове. У Анемi (краiнi Драконiв) точиться братовбивча вiйна, що е аналогiею подiй, якi розгортаються у сучасному свiтi. Червонi Дракони хочуть винищити Жовтих, аби заволодiти усiма земними та неземними багатствами. Жовтi Дракони з усiх сил намагаються вистояти, адже саме вони оберiгають Гармонiю Всесвiту. Без Жовтих Драконiв люди знищать одне одного i розпочнеться Великий хаос. Тереза важко переживае смерть коханоi бабусi, яка мала загадкове минуле. Дiвчина випадково дiзнаеться, що бабуся була причетна до дивного свiту Драконiв, i випадково сама туди потрапляе разом з подругою Олесею.

Оля Зубарева

НАШІ ДРАКОНИ ВБИВАЮТЬ НАС

ПЕРША ЧАСТИНА

ГЛАВА 1

Рудоволоса дiвчина, немовби витанцьовуючи химерний танець, йшла по скелястому березi моря. Їi смiх весняною повiнню розливався по лiтньому вечорi й перегукувався з древнiми горами. Їi безтурботне волосся, в якому путався вiтер, рiзко контрастувало зi строгими правильними рисами обличчя хлопця. Який проте також сп’янiв вiд свiжостi та щиростi цього вечора i, забувши все на свiтi, побiг на зустрiч пiнистим хвилям, що здавалось бились в iстерицi, слiд за Уляною.

На горизонтi вже догорав день, даруючи останнi спалахи сонця цим шаленцям. Темно-синя глибина моря зачаровувала та лякала, яскраво-помаранчева глибiнь цього вечора вселяла вiру в життя.

– Негайно припини бризкатись, Улько!

– А не припиню!

– Тодi я оголошую морську вiйну! – двое залились смiхом, пiдiймаючи навколо водянi смерчi.

Пiдлiтки й не помiтили як вже значно вiддалились вiд берегу i раптом очi Уляни наповнились невимовним жахом, все тiло здавалося паралiзувало, а ця секунда тривала вiчнiсть. У намаганнi закричати дiвчина зрозумiла, що на якусь хвилю онiмила, почала жадiбно ловити ротом повiтря. Руслан вiдразу винiс Уляну з води. І хоча дiвчина одразу прийшла до тями як тiльки торкнулась сушi, вона до останнього помаху вiй триматиме в таемницi, що саме трапилось того прекрасного вечора.

– Який прекрасний камiнь, – здивовано мовив Руслан, пiдiймаючи з ще гарячого, вiд денного сонця, камiння незвичайний камiнь смарагдового вiдтiнку формою з коло.

Якщо придивитися, в серединi можна побачити щось схоже на тисячi зiр, проте 19- рiчному хлопцю було далеко не до розглядання дивноi знахiдки. Уляна ж зачаровано взяла дивну рiч до рук i вiд неi вiдразу вiдколовся невеликий шматочок, схожий на серпик молодого мiсяця.

– Чорт би тебе узяв, Уляно, ти розкажеш нарештi, що тебе так налякало!?

– Пообiцяй менi, що збережеш цей смарагдовий серпик як пам'ять про мене.

– Що ти таке говориш, ми завжди будемо разом, ти мабуть ще не зовсiм оговталась.

– Пообiцяй! – твердо наполягла вона. З i погляду Руслан зрозумiв всю важливiсть цього для неi.

– Обiцяю.

Рудоволоса вклала камiнчик хлопцевi в руку i побiгла геть. Заходяче сонце грало на ii тоненькому силуетi всiма можливими фарбами. Роман раптом усвiдомив, що мабуть бiльше нiколи не зустрiне цю дивну Уляну.

ГЛАВА 2

Осiннiй дощ шмагав чорнi тiла друзiв та родичiв, здавлених скорботою. Похоронна процесiя рухалася так, наче бажала вiддалити цей невiдворотнiй момент, коли труну опустять в змочену дощем землю.

«Дурнi люди – думала Тереза – вони вiдмовляються вiрити у близькiсть кiнця, хоча вiн давно настав. Невже вони вiрять, що те, що лежить там в чорнiй, i до речi досить елегантнiй, коробцi – бабуся!? Вона вже давно з ангелами чи зi змiями. Кожен потрапляе туди, у що вiрить. Але ж вона вiрила лише в людей та iхнiй безкiнечний потенцiал. Вона була iдеалiсткою, занадто доброю та милосердною… продовжувала любити цей свiт, незважаючи на всю його жорстокiсть до неi, незважаючи на це сiре мiсто, яке засмоктуе своею рутиннiстю, змушуе втратити себе, iнодi навiть не знайшовши. Тисячi обивателiв день у день марнують безцiнний час на справи, якими не горять, задля грошей, якi не приносять iм щастя. Людство еволюцiонувало, а людськi стосунки навпаки: щ