Рейд у безвiсть

Василь Мороз

Головний герой «Рейду в безвiсть» – вихованець «Академii унiверсальних мистецтв» («АУМ») – центру пiдготовки розвiдникiв-iнтелектуалiв широкого профiлю. Якось, рухаючись iз певною метою в групi диверсантiв нiчними ангольськими джунглями, вiн зненацька опинився в цiлковито iншiй мiсцевостi, причому й пiтьма уклiп ока обернулася передсвiтанковою млою. Водномить кудись щезли його побратими. І не встиг боець отямитися вiд таких перетворень, як на нього напали агресивнi iстоти… Вiдтодi карколомнi подii з його участю мовби накладаються одна на одну. А це – десятки несподiваних динамiчних поворотiв у головнiй канвi повiстi. Паралельно ж до неi розгортаеться й декiлька сумiжних сюжетних лiнiй. А то вже бiльш пiзнавальнi, нiж пригодницькi тексти, якi ii доповнюють. У цьому ключi читачi довiдаються зокрема i про нинiшню дiяльнiсть таемного «Ордену Змiя», створеного ще шiсть тисячолiть тому, i про «Тан-Ра» – мистецтво усвiдомленого кохання…

Василь Мороз

РЕЙД У БЕЗВІСТЬ

1

Уже розвиднялося, коли з хащiв попереду вистрибнуло менi навперейми кiлька волохатих постатей. Це були невисокi на зрiст, але кремезнi й дещо згорбленi суб’екти. В довжелезних руках вони тримали палицi з такими потовщеннями на кiнцях, що тi скидалися на кувалди.

Втiм, у досвiтнiх сутiнках я не дуже й розгледiв, що то за знаряддя. Зрештою, й роздивлятися не було коли. Бо переднiй горила вже пiдбiг i так замахнувся своею зброею, що неодмiнно розколов би менi голову. Менi зоставалося лише ухилитись, а вiдтак збити його з нiг.

Здоровань гепнувся горiлиць, я ж хутко вирвав з його рук молот i запустив ним у вилицювате обличчя наступного нападника, що саме пiдскочив. Той теж упав навзнак, немов пiдтятий.

Тодi першого, котрий намагався пiдвестися, приголомшую рiзким ударом у грудину. І притьмом випростовуюся, щоби зустрiти iнших…

Але, мабуть, те, що я проробляв, справляло враження, бо два останнi гевали, котрi перед тим теж стрiмко наближалися, вже застигли за кiлька метрiв. Хвилю-другу вони ще злякано витрiщалися то на мене, то на своiх побратимiв, якi валялися долi. А вiдтак з лементом кинулися навтiкача.

Жбурляю iм услiд кувалду – швидше iнстинктивно, нiж з намiром заподiяти комусь шкоду. Та вона, на щастя чи на жаль, не досягла нiкого з прудконогих. Зрештою, й доволi важкеньким був той iнструмент. А я, хоч i пройшов ретельний вишкiл в «Академii» – ще таемничiшiй структурi, нiж «Каскад», вiйськовоi розвiдки СРСР, не наловчився метати якнайдалi й пудовi маси, мов порiвняно легкi гранати. Необхiдностi такоi не iснувало.

Все ж, сповнений бойового запалу, я рефлекторно рвонув за втiкачами. Проте через кiлька крокiв так само рвучко й зупинився. Зметикував, що то марна рiч – наздоганяти-шукати в незнайомому пралiсi якихось аборигенiв, котрим, либонь, вiдомi тут усi поляни й кущi.

Крiм того, погоня могла бути й небезпечною. Де гарантii, що женучи стрiмголов невiдь-куди, я не напоровся б на зграю головорiзiв у засiдцi? Або ж iще гiрше – непомiтно отримав би з-за дерева довбнею по потилицi.

З другого боку, який сенс у тому, якби й упiймав когось? Хiба б довiдався вiд нього хоч би щось iз того, що мене починало цiкавити? Навряд чи тi дикуни розумiють англiйську, а росiйську й поготiв. Якщо взагалi вже розмовляють…

Та все ж чи не лiпше замiсть того, щоби гнатися за мiражами, спробувати розговорити тих, кого я тимчасово нейтралiзував пiд час поединку?

Миттю обертаюся на шелест кущiв позаду й переконуюся, що перший нападник оговтався й теж чкурнув. Зостався лише той, кому я, схоже, зламав нiс. Вiн лежав непорушно iз закривавленим обличчя й лише важко дихав.

Пiднiмаю його зброю. Це – звичайна ломака, до якоi прив’язана грубим i широким паском, вочевидь, вирiзаним зi шкiри вбитоi тварини, овальна каменюка, грубо обтесана й бiльш-менш загострена з обох краiв.

Впiзнаю в «iнструментi» масивну сокиру з iлюстрацiй у пiдручнику з iсторii первiснообщинного ладу. Переводжу погляд на ii господаря й аж зараз бачу, що й вiн наче зiйшов з малюнкiв про мисливцiв кам’яного вiку.

Але, споглядаючи фантастичного гомiноiда, майже голого, лише сяк-так прик