Про життя

Оксана Калина

Життя прожить – не поле перейти… Кожен день перед нами постае вибiр – грандiозний, чи, на перший погляд, незначний, простягаеться безлiч дорiг. Інодi здаеться, що цi дороги ведуть в нiкуди, попереду лише тупик. Але доки живе людина, доти й живе надiя. Чи може навпаки: доки живе надiя, до тих пiр живе й людина? Книга Оксани Калина «Про життя» – це збiрка коротких новел про повсякдення, яким живе кожен з нас. А в тому повсякденнi – i любов, i ненависть, i гiркота, i страх, i радiсть, i бiль. А головне – надiя.

Оксана Калина

ПРО ЖИТТЯ

Всього один дзвiнок

Люда, пiсля шостоi за рахунком казки i сто двадцять восьмого «чому?» нарештi вклала трирiчну донечку спати. Ледве переставляючи ноги, вона поплелася в душ. День видався тяжким: вiдчитала уроки в школi (Люда була вчителькою початкових класiв), потiм збiгала за донькою в садочок за тим, разом з нею – на город. Там вже бур'яни на всю силу почали правити бал. Але хiба з такою непосидою толком попрацюеш? До вечора вона втомилася так, що засинала на ходу. Люда взагалi останнiм часом дуже втомлювалася. Пiсля того, як вона розлучилась з чоловiком i переiхала до батька, який дуже скоро пiсля того помер, (Людина мати вже рокiв 15 як жила з iншим чоловiком далеко звiдси) допомоги iй чекати не було вiд кого. Свекруха, доки вони жили разом з Андрiем, охоче наглядала за малою. Тепер же вiдвертала носа, заледве побачивши Люду з Олечкою. Нiби дитина винна в тому, що у батькiв життя не задалось. Тож Люда перестала приводити малу до свекрухи, хiба вже зовсiм безвихiдь була.

Пiсля душу Люда вiдчула себе бадьорiшою i навiть надумала подивитись якесь кiно по телевiзору.

Аж раптом хтось почав тихенько стукати у дверi. Люда глянула на годинник – опiв на одинадцяту. В таку годину до хати стукають хiба лихi гостi, поганi звiстки, лiкарi чи полiцiя. Останнiх вона точно не викликала, поганих звiсток теж, нiби, чекати не доводилось. Значить… Значить лихi гостi. Люда перелякано зiщулилась. Вiкна в хатi були загратованими, але ж вхiднi дверi, вмiючи, вiдчинити було не так вже й важко.

Жiнка перш за все кинулась в кiмнату до доньки. Та собi мирно спала, засунувши до рота великого пальця. Брати дитину i тiкати через вiкно? Але ж де гарантiя, що той, хто шкребеться в дверi не помiтить i не наздожене? І що тодi? Думка про те, що з Олечкою може статися щось лихе, змусила Люду зацiпенiти. Нi, хай спить поки що, нема чого дитину лякати, може, iй все це лиш здалося.

Люда навшпиньки вийшла в коридор, прислухалась. Вiд вхiдних дверей – нi звуку. Вона вже хотiла було зiтхнути з полегшенням, коли ж звук повторився, на цей раз вже чiткiше. Люда знову зацiпенiла вiд страху. Господи, що ж робити. Чи зможе вона захистити донечку, себе? А якщо там не один зловмисник? Кого кликати на допомогу?

Людi чомусь навiть на думку не спало, що можна зателефонувати до полiцii. От нiби вибило з голови, i все тут. Але ж хтось мае допомогти! Покликати бувшого чоловiка вона не могла – той гайнув на заробiтки в iншу область. Свекруха? Чим вона допоможе? Ще й плiтки потiм розпускати почне, мовляв, не встигла розлучитись, а вже чужi мужики в хату ломляться. Хiба що…Костя.

Костя, з яким вона познайомилася нещодавно, активно симпатизував Людi. Вiн був на декiлька рокiв молодшим, тому ранiше вона не звертала на Костю нiякоi уваги, тим бiльше, будучи замiжньою жiнкою. Вiн був веселим, дотепним i симпатичним хлопцем. Правда, пiсля розлучення всi чоловiки здавалися Людi якимись не такими, чи що. Не була вона ще готова до серйозних стосункiв. Але Костя й подобався, i навiть дуже. Було в ньому те, що прийнято називати харизмою: з першого разу i не добереш, чим саме ця людина тебе приваблюе. Та й з другого i третього теж – приваблюе, i все тут. Правда, Костя був любителем «погудiти» в веселих компанiях, та й дiвчат не цурався, як i вони його, але до Люди, як вiн казав, вiдчував «найвищу мiру симпатii».

– Я знаю тiльки про найвищу мiру покарання, – посмiялась тодi над ним Люда, – розстрiл. Про найвищу мiру симпатii зроду нiчого не чула.

– Правда, Людмилко, як тiльки