Десята заповiдь

Валерiй Фурса

У передсвiтанковiй тишi пролунав пострiл. Скоено замах на вбивство успiшного бiзнесмена Василя Степанчука. Розслiдування обставин злочину заходить у глухий кут. Один з „кращих” представникiв мiлiцii намагаеться вiддати пiд суд напарника потерпiлого. Та настирливi хлопчаки, члени найкращоi бригади молодих пiдприемцiв, прямо вказують на злочинця i доводять його присутнiсть на мiсцi злочину у час його здiйснення. Молодий слiдчий успiшно завершуе справу i доводить вину примажореного злочинця.

Валерiй Фурса

Десята заповiдь

Пролог

Несподiваний пострiл розколов свiтанкову тишу. Розколов безжалiсно, владно i невмолимо. Вiн розiрвав нiч навпiл, наче гнилу ряднину, рiзко вiддiливши минуле вiд майбутнього, перекресливши це минуле i зупинивши стрiлки чийогось годинника у сiростi сьогодення.

Налякане пострiлом гайвороння стрiмко злетiло в небо, своiм несамовитим лементом сповiщаючи свiт про чергове злодiяння проти нього. Про злодiяння, вчинене найбiльш довершеним творiнням Господнiм – людиною. І найбiльш невдалим його творiнням також.

У цьому лиховiсному воронячому воланнi вчувався рiзкий протест проти вчиненного десь там, на землi, насильства. Не так! Зовсiм не так повинен починатися лiтнiй ранок! Тiльки жайвiр може розбудити сонце. Лише його неповторна пiсня мае право оповiстити все живе про настання нового дня. Пiсня лiтнього свiтанку, а не безжалiсний грiм бiди, мае право на iснування у цьому, кращому iз свiтiв! Та чи найкращий вiн насправдi?…

Лише нiмi свiдки цього страшного злодiяння – вже ледь пригаслi передсвiтанковi зорi байдуже тускнiли у небеснiй високостi, незворушливо спостерiгаючи за тим, що твориться на грiшнiй Землi. Тiльки вони, далекi й холоднi, бачили щось, що недоступне нiкому iншому. Але ще жодна з них нiколи й нiкому не розкрила своiх таемниць. Нi своiх власних, нi тих, невiльними свiдками яких iм довелося стати лише по причинi свого високого становища у цьому свiтi. Напевне, нiколи й не вiдкрие…

Застукотiли дверi будинкiв. Заспанi, стривоженi несподiваним громом, люди почали виходити у своi двори, стиха вiтаючись iз сусiдами, i перепитуючи один одного про причину такоi несподiваноi i не зрозумiлоi тривоги. Хто смiливiший, тi вийшли на вулицю, даремно сподiваючись побачити хоча б щось у свiтанкових сутiнках.

Звук пострiлу розбудив Галину. Якась незрозумiла, невизначена i нiяк не усвiдомлювана тривога холодними лещатами охопила серце. Почуло, напевно, бiду, от i затрiпотiло тривожно й налякано, наче спiймана у руки перепiлка. Такого з нею ще нiколи не траплялося.

– Васильку!..

Та чоловiка поряд не було. Згадала, що збирався на свiтанку поiхати з товаришем на риболовлю. Казав, що хоче якоiсь екзотики для своiх ставкiв роздобути. Кiлька сомикiв, окунцiв та плотвичок. Та й на юшку щось додому привезти обiцяв. Вiн i ранiше, час вiд часу, бавився вудками, та Галина досить спокiйно ставилася до такого захоплення чоловiка. Нехай вiдпочине! Адже працюе вiд зорi й до зорi. А з домашнiми клопотами вона й сама впораеться.

Якби не той, ще неусвiдомлений i не зрозумiлий, звук i не несамовите каркання розтривоженоi зграi гайворонiв, якби не тривожний стукiт власного серця, то й заснула б собi знову, нiкуди не поспiшаючи цього теплого недiльного ранку. Але заснути бiльше не могла. Напевне, чи не вперше у життi чомусь так тривожно занило серце, i душа, здавалось, от-от вирветься iз грудей i легкокрилою чайкою полетить туди, за порiг, де сталося щось лихе, щось зле i невиправне, таке, чому нема нi пояснень, нi воротя.

Накинувши на себе легенький халатик, боса й непричiсана, вона вибiгла у сiни i вiдкрила дверi.

Ой! Краще б вона iх не вiдкривала! Краще б не бачила тiеi бiди, яка так неочiкувано впала на дружню сiм'ю Степанчукiв. Та хiба хтось колись зумiв заховатися вiд бiди за закритими дверима? Не вигадали ще таких дверей. І замкiв, якi вберегли б вiд зла, теж нiхто ще не зробив…

Вiдкрила дверi, й вiдразу ж остовпiла вiд жаху. На якусь мить онiмiла на мiсцi у якомусь дивному оцiпенiннi. Їi Василько, ii чоловiк i батько ii дiтей, лежав лицем до землi, впавши з ганку на заросле спориш