Не повертайся спиною до звiра

Тетяна Ковтун

У романi Тетяни Ковтун «Не повертайся спиною до звiра» висвiтлюеться така вiчна тема, як стосунки iндивiдуума i влади. У центрi розповiдi – обставини життя Євгена Чубенка, який, ще будучи студентом, набувае газетярського досвiду в одному зi столичних часописiв. Молодий герой закохуеться спочатку в одну, а потiм в iншу дiвчину, але основний роман, який переживае вiн – це захоплення журналiстикою. Головний герой через свою недосвiдченiсть i надмiрну довiрливiсть якоiсь митi перестае вiдчувати межу мiж полiтикою i власною професiею, що згодом стае для нього гiрким уроком. Читач отримае уявлення про сучасне життя в Украiнi, хоча деякi персонажi книги – реально дiючi полiтики – вже вiдходять в iсторiю.

Тетяна Ковтун

НЕ ПОВЕРТАЙСЯ СПИНОЮ ДО ЗВІРА

Роман

Частина перша

СВІЖЕ ПЕРО

Роздiл перший

I

Лискуче листячко на грушi аж парувало пiд сонячним промiнням. І затiнок саду не рятував вiд серпневоi спеки. У старого Миколи Лося навiть солом’яний капелюх уже змок, але вiн не здавався: поскладав усе в закапелках сараю – цвяшок до цвяшка, ретельно замiв подвiр’я i скосив траву. Змусив себе пiдв’язати гiлку винограду, пiдсапати полуницi на грядочцi. Випростався, потримався за поперек i пiшов розводити вапно, щоби пiдмалювати цементовану брiвку навколо квiтника. І нарештi, прикрутив дротом хвiртку, щоб дiтлахи зайве не дражнили Рекса, бо той уже лiнувався гавкнути зi своеi буди. Ось тепер, здаеться, усе. Дiд утер чоло ребром долонi й аж тут згадав: «Прапор!» Завтра, в день найбiльшого державного свята, бiля ворiт мае майорiти синьо-жовтий стяг.

Вiн повернувся в дiм i застав онука за тим самим заняттям – перед телевiзором. Старий мимоволi затримався, дослухаючись, зачепили слова:…«Как следует вести себя с Украiнай». Так i е – той самий поважний пан у червоному пiджаку. Набряклi руки складенi на животi. Очi значуще примруженi. Тонкий нервовий рот перекривлено. Давно вже цього пана призначено на роль критика украiнськоi незалежностi. Варiюеться лише хльостка фразеологiя. Що вiн придумав сьогоднi? «Скора ми вступаем в двадцать первае сталетiе. І нам нада падумать, как строiть дальше сваi атношенiя с саседями па Садружеству. У нас тоже там есть сваi iнтереси. Семнадцать мiллiонав русскiх живьот на Украiне. Кто может сказать, что у нас там нет нiкакiх интересав? А юг Украiни? Ведь там полнастью аднi русскiе».

– Женю, може, годi вже? Скучив за Путiним? – гукнув дiд.

– Це не Путiн. Менi треба написати коментар.

– До чого, до цiеi балаканини?

– Взагалi. І з економiки теж, – кинув Женя не озираючись.

Сонце ще тiльки хилилося до полудня, й Миколi Петровичу спочивати було зарано. Дiд нiколи не лягав удень, зате рiвно о шостiй вечора був уже в лiжку i й не прокидався до ранку. Харчувався вiн за своiм розпорядком i не вживав алкоголю. На сьогоднi Лось запланував вiдвiдини сусiда, свого товариша по квартальному комiтету, а по тому збирався поринути в улюблену польську поезiю. Можна було б, певна рiч, крiм усього, ще й понишпорити в iнтернетi, але онук завжди його випереджав.

Дiд Микола давно розмiняв восьмий десяток. Ранiше, коли в Женi ще не було комп’ютера, старий друкував його газетнi матерiали на машинцi. Сам був замолоду журналiстом. Проте все життя пропрацював iнженером-конструктором. Може, це йому й допомогло оцiнити кiбернетику. Вiн завжди вважав, що за нею велике майбутне. І ось тепер пересвiдчився в цьому. Тепер усе було по-iншому.

Євген уособлював це «iнше». Щоранку хлопець електричкою на заняття до Нацiонального унiверситету, де вчився на журналiста. Третiй рiк дiд iз онуком парубкували тут удвох, бо дружину Микола Лось давно поховав. Цьому парубiйку були притаманнi всi вади молодостi. Такi як, скажiмо, вiра у власне безсмертя i переконанiсть у тому, що весь свiт створений для нього. Нiчого, цей недолiк швидко минае.

Дiд дiстав iз шафи прапор i почвалав до ворiт. Кинув погляд на криницю згадав, що води наносили небагато, але хай – до завтра вистачить.

На ганку замаячила худорлява Євгенова постать.

– Ти це куди, ще й у вихiдному костюмi?

– Шеф дзвонив. Треба iхати на прес-конфе