Ти хочеш яблуко?

Ірина Стефанюк

Вiн i вона… Свiт емоцiй ii очима. Зародження i розвиток почуттiв… Історiя кохання у кожного своя i неповторна, а цiнностi – незмiннi у всiх. Як утримати та зберегти стосунки? Вiдкривайте книгу, iз задоволенням читайте i знаходьте вiдповiдь…

Ірина Стефанюк

Ти хочеш яблуко?

Коханому чоловiковi, дорогим донечкам i з низьким уклiном батькам присвячуеться

Чи мрiеш ти спинити час?

Можливо це лише в душi у нас…

Де хвилi спогад не стихають.

Зворушливi думки тримають

Глибоко в пам'ятi приемнi ноти,

Якi, без сумнiву, закладають

В майбутне кроки…

Сонячне промiння освiтило обличчя. Вона посмiхнулася, солодко потягнулася, швидко пiдвелася з лiжка, накинула довгий пеньюар i пiдiйшла до вiкна. Глянула на мiсто – там пробуджувалося життя… Так i в неi вiдновлювалася внутрiшня радiсть… Жага починати новий день… Скiльки часу сплинуло, як не було цього вiдчуття, коли вранцi не хотiлося навiть розплющувати очей? Раптом навернулась сумна згадка… та через частинку секунди вiдштовхнула ii. І вже вдруге сьогоднi посмiшка з'явилася на обличчi жiнки.

Тут пролунав нiжний телефонний дзвiнок. Поспiшила зняти трубку, не хотiла, щоб вiн довго чекав.

– Привiт, милий!

– Привiт, кохана! Я тебе розбудив?

– Нi, я вже прокинулася. Як ти?

– Маю декiлька хвилин перед нарадою, а потiм затягне круговерть. За вiдпустку набралося стiльки всього!

– Ти не повинен все переробити вiдразу! – зауважила.

– Так, але працюю для наших iнтересiв! Ланочко, не забудь про святкову вечерю в мами. А ти встигнеш забрати дитину?

– Ну, звичайно, зайду пiсля роботи в садочок.

Квiти пiдбереш ти?

– А подарунок ти! Твiй вибiр завжди гарний.

– Роберте, в тебе золота мама! Якщо iй щось i не сподобаеться, то про це нiхто не здогадаеться, i всi будуть певнi, що це саме те, про що вона мрiяла все життя.

– Чомусь ти ii знаеш краще, нiж я, хоч вона i моя мама!

– Наша! Ти забувся! – виправила зi смiхом Лана.

– Ну, добре-добре… Повертаюсь до роботи. До вечора! Люблю тебе! – І я люблю тебе! Гарного дня!

Вимкнула телефон i присiла на лiжко. Провела рукою по шовковому простирадлу ще теплому вiд сну… Який вiн був нiжний… Промайнула думка: «Я щаслива. Я знову почуваю себе коханою…» Вщипнула себе за руку i вголос промовила: «Це реальнiсть. Вiн сказав, що любить». Вiдпустка справдi пiшла iм на користь, i загадане збулося.

Озирнулася навколо. В спальнi все гармонiювало мiж собою. Спокiйна пастельна колiрна гама кiмнати утворювала затишок. Пiсочний вiдтiнок шовкових шпалер заспокоював. Килимок iз великим пухнастим ворсом лагiдно та м'яко пестив ступнi, коли босонiж проходила по ньому. Круглi свiчки в обрамленнi застиглого воску чекали на комодi, коли знову запалиться iх серцевина та вiддасться тепло навколишнiй атмосферi. В цiй кiмнатi все надихало на вiдпочинок. Вони домовилися, що в спальнi не мiсце телевiзору, хiба може звучати музика. Їй подобалася класика, i тому щоранку вмикала улюблену радiохвилю. – О! Саме зараз, це для мене грае Шопен!!! – Вона пiдкрутила гучнiше мелодiю.

«Вальс дощу» розлився на всю квартиру. Легкою ходою вона зайшла у вiтальню. На столi у високiй прозорiй вазi красувались бiлi гладiолуси. Чим подобалися цi квiти? Мабуть, своею благороднiстю.

Щось було в них величне… А, можливо, й тому, що на першому побаченнi Роберт подарував iй букет гладiолусiв.

Вiн iшов Набережною, несучи оберемок бiлих квiтiв, як найдорожчий скарб. Ми зустрiлися, дивились у вiчi одне одному. Вiн стояв iз простягнутими гладiолусами, перетягнутими бiлою широкою атласною стрiчкою.

– Це для мене? – не втрималася.

– Це… для тебе! Я сам, сам зв'язував. Тобi подобаеться?

Вiн був такий зворушливо милий! І справдi хвилювався, чи його творiння виглядае красиво.

– Дякую! Як приемно… Ти даруеш найоригiнальнiший букет… …А познайомилися ми за день до тiеi зустрiчi. Був концерт танцювального колективу «Блiц». На сценi драмтеатру готувалося справжне шоу за участi дiтей. Свого роду iх рiчний звiт – чого навчилися i що вмiють. (Я сама ранiше займалася танцями, тричi на тиждень бiгала на заняття. Нас вимотували по повнiй програмi: розтяжки, фiзич