Контрольний укол

Іван Дубiнiн

Молодий лiкар Василь Васильович Лопух пiсля закiнчення медичного iнституту починае робити в терапевтичному вiддiленнi. Одного разу до нього звернулася лiтня хвора, яка вважала, що ii не так лiкують i взагалi… збираються вбити. Лiкар обурений таким ставленням до медицини i лiкарiв, але наступного ранку хвора несподiвано помирае. Вiн починае власне розслiдування…

Іван Дубiнiн

КОНТРОЛЬНИЙ УКОЛ

Автор iлюстрацiй Катерина Іванiвна Вербiвська

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Усi нормальнi пiдлiтки зазвичай мають одну ненависть. Вони ненавидять себе. Вiрнiше, свое тiло або його невдалi частини: вуха, нiс, губи, ноги, руки… Я ж ненавидiв двi речi (хоча вони були зовсiм не речами): звiсно, самого себе i ще медицину. Не тому, що я народився якимсь виродком, а медицина була безсила зробити з мене щось на кшталт людини. Нi, просто тому, що мiй тато був лiкарем. Про свою «вроду» я розповiм пiзнiше, а ось про медичного татуся прямо зараз. Мiй батько – лiкар з багаторiчним стажем – був рiшучим, наполегливим чоловiком, який мав вражаюче чуття на пiдступнiсть та пiдлiсть рiзних болячок i мiг швидко зорiентуватися в обстановцi, приймаючи вiдповiднi рiшення. І, певна рiч, свого единого нащадка хотiв теж виховати у тому ж дусi. Але, залучаючи мене до медицини, вiн не повiв парадним пiд'iздом, де на лiкаря чекають бiлоснiжний стерильний халат, квiти та сльози вдячних пацiентiв та iхнiх родичiв. Вiн настирливо тицькав мене носом у соплi, кров i гнiй стражденних хворих. А коли я починав кривитися i смикати плечима вiд спазмiв шлунку, вiн незадоволено вигукував:

– Запам'ятай! Лiкар не повинен бути гидливим! За свое довге лiкарське життя я був неодноразово оббльований, вимазаний гноем, кров'ю, слизом i ще казна-чим, що видiляе iз себе хворий органiзм. Але з'ясуй для себе раз i назавжди: копирсатися у фiзичних видiленнях тiла набагато краще й чистiше, нiж у моральних випорожненнях особистостi, що загнивае. І якщо ти вирiшив присвятити себе медицинi, то зроби ласку, позбавляючи органiзм нечистi, роби це з радiсним обличчям!

Як ви здогадуетеся, присвятити себе медицинi менi довелося тiльки завдяки татовi, але – на жаль! – не дякуючи йому за це. Вiд нього я успадкував iм'я та прiзвище – Василь Лопух, довготелесу фiгуру i широко розставленi, радiсно спрямованi у свiт лапатi вуха. Решта менi дiсталася вiд матусi, заляканоi життям жiнки, вiдгородженоi вiд нього могутнiм муром – своiм чоловiком i моiм батьком, та абсолютно безпорадною без цiеi фортецi.

Мое народження, як i мое подальше життя, було зумовлене моiми батьками. Я, звичайно, мiг чинити якiсь самостiйнi дii, а вiрнiше, жалюгiднi сiпання, але, немов квiтку в горщику, вони могли переставляти мене, як iм заманеться, будь-коли i будь-куди. Отже, долю мою було вирiшено, i тому, коли настав мiй час, мене «вступили» до iнституту. Звичайно ж, медичного, хоча пiсля постiйних методичних зусиль батька пiдготувати мене до чорновоi лiкарськоi роботи, викоренивши в менi природну гидливiсть, – у мене виробилася стiйка огида до… самоi медицини. Але нiчого не вдiеш – довелося пiдкоритися i вчитися. Найдивовижнiше в цьому було те, що якось поступово i непомiтно це заняття стало менi навiть подобатися. Особливо процес встановлення дiагнозу, коли за певними ознаками, симптомами, за результатами обстеження i дослiдження можна було визначити конкретну хворобу. Це чимось нагадувало моi улюбленi детективи.

Пiсля закiнчення iнституту я влився в найбiльшу лiкарську братiю, що зветься терапiею, – робочу конячку медицини. Це вона везе на собi основний вантаж повсякденноi роботи, хоча i вважаеться непрестижною i непристойною у цiй галузi. Але вважаеться, до речi, лише так званими вузькими спецiалiстами, що займаються проблемами, скажiмо, суто лiвого пальця правоi ноги або хворобами носа, далi якого вони нiчого бачити i чути не хочуть.

На роботу мене направили в iнше мiсто, але батько, на подив, незважаючи на поминальнi голосiння моеi матерi, не став чинити цьому опiр, вирiшивши, напевно, вiдпустити мене в самостiйне плавання в надii, що житт