Рапсодiя у Ре мiнорi

Ярослав Трiнчук

Мучиться, не може померти старий мольфар. Не до кiнця виконав мiсiю. Мучиться життям молодий юнак. Вiн так образився через несправедливiсть людства, що мае намiр пiти з життя. Посланець Небес доручае мольфару «вправити мiзки» екзальтованому хлопцевi. Тимофiй (юнак) вирушае в мандрiвку з метою вiдшукати вiдповiдь. Перед ним з’являеться Стiна. Спроби обiйти цю Стiну обертаються для юнака численними пригодами. І з’являеться ще одна хвилююча таемниця – хто та жiнка, яка розкривае Тимофiевi багатогранний змiст кохання?

Ярослав Трiнчук

Рапсодiя у Ре мiнорi

ІНТРОДУКЦІЯ

Десь там у небесних глибинах блукають тiнi – душi полiтикiв продажних, убивць, гестапiвцiв i кагебiстiв – усiх, хто чинив зло. Вони ждуть суду. Їм важко – несуть бо на собi весь тягар лиха, що вчинили самi, та вчинено з подачi iхньоi i потурання. Вони хотiли би звiльнитися вiд того тягаря – не можуть; вони хотiли б, щоб iх стерли, щоб iх не було зовсiм – Вищий Закон не дозволяе. Був вчинок – буде плата.

Старий Микола, характерник, що мучиться й не може вмерти, зна про це. Вiн просить Велеса – той час вiд часу опускаеться на землю: тут вiн куратор над персонами, що прагнуть забуття, – забрати його душу:

– Я же служив тобi, як мiг, – говорить, – вiзьми мене до себе, позбав страждань.

– Ти знаеш, що таке страждання? Наiвний! Можливо, це остання твоя радiсть, – каже Велес.

– Лякаеш? Хiба це Велесу пасуе?

– Ти зi мною розмовляеш, як з людиною, що вимагае лестощiв, наче не розумiеш, що таке пекло.

– Пекло, кажеш? А що було тут? Перед ним?

– Ти грався в життя. Робив там фокуси якiсь, зводив жiнок, дурив чоловiкiв, вiдвертав бурю, хмари розсував. Але ж це iграшки дитячi.

– Зате я зла великого не коiв.

– Зла не бувае маленького – воно не замикаеться в собi.

– Я цього збагнути не годен.

– Не розумiти зла – це е найбiльше зло.

– Так, великий Велесе. А як на мене, найбiльше зло – порушувати заповiдi Отця.

– Сперечаешся? А я прийшов спитати: ти прагнеш кiнця, чи хочеш утекти вiд себе?

– Але ж нi те, нi те для мене неможливе. Мiй кiнець – початок твоiх знущань надi мною. А утекти вiд себе, значить, вiддатися тобi. Теж для знущань. Я ж хочу суду Найвищого Суддi.

– Гаразд, лукавий старче, даю тобi пару годин i волю над силами природи. Там мучиться життям один молодик, можеш йому дещо показати, але в його розум i душу не лiзь. Як тiльки вiн повернеться обличчям до життя, я заберу тебе до себе. Іди.

ЖІНКА І СКРИПКА

Тимофiй любив мрiяти. Вимальовував собi дивнi свiти, незвичайних людей, чудернацькi дерева; у його фантазiях квiти вмiли говорити, спiвати, усмiхатися, музика звучала з кущiв, а янголи спiвали, гойдаючись на бiлих хмарах. Усi випромiнюють добро, живуть разом, спiлкуються, розмовляють, танцюють, ведуть хороводи, одним словом – гармонiя. Вимальовував собi мiста, де будiвлi не тиснуть на людину, а милують око, де кожен дiм, кожна деталь продуманi, де все гармонуе з ландшафтом i е його органiчним доповненням, де погляд людини вiдпочивае, а мешканцi такого мiста не знають злоби, ненавистi. Інколи про своi марення дiлився з ровесниками. Над ним кепкували, насмiхалися, та вiн не переймався тим. Якось ще в школi замiсть контрольноi роботи намалював у зошитi будинок. З фонтанчиком, зi скульптурною групою, довкола живоплiт, сад, яскравi сонячнi плями, песик бiгае. Ну й що з того, що вiн пояснював, що хотiв би бачити свiт саме таким – отримав двiйку, пiд затильника вiд батька, хоча, якщо чесно, батько руку нiколи не прикладав, просто учителька допекла, i вiн ляпнув, розсердившись; але Тимофiй знав, що це без злоби, i не образився. Не можна ображатися на батька.

Все одно нiчого не допомогло. Вiн час вiд часу виводив у зошитах якiсь лiнii, комбiнував кольоровими олiвцями незрозумiлi рiзнобарвнi фiгури i тiшився, коли виходило до ладу.

– Якби вiд мене залежало, то свiт був би iншим, – кинув насмiшникам, подивився кожному в вiчi й додав: – І ви теж.

Сказав i пiшов геть. У самотнiсть.

Потiм над ним кепкували в унiверситетi.

– Ти архiтектор, – говорили, – а бавишся, як дитина.

Усе б то нiчого, та вiн не вмiв порозумiтися