Заручники мiстерii та абсурду

Ярослав Трiнчук

Чи впевненi ми, що здатнi керувати власною свiдомiстю? Гарантii нема нi в кого… Вiйна в Афганiстанi. Молодий льотчик отримуе завдання розбомбити об’ект. Побачивши, що це звичайне село, вiн скинув бомби на гори. Олександр (льотчик) знае, що за це буде покараний. «Покарання» несподiване – льотчика вiдправляють на курорт. В Радянському Союзi розроблялася методика психотронного впливу на людину. Цебто, з людини висмикували свiдомiсть. На курортi Олександр знайомиться з привабливою лiкаркою. Вiн i не пiдозрюе, що став «пiддослiдним крiликом». Несподiванка друга – у психлiкарнi пiлота лiкуе та ж особа, яка спробувала скалiчити його свiдомiсть.

Ярослав Трiнчук

Заручники мiстерii та абсурду

КВАРТЕТ

Олександр набрав швидкiсть, потягнув до себе ручку i повернув ii трiшки вправо. Лiтак лiг на крило i слухняно ввiйшов у вiраж. Стрiлка варiометра завмерла на мiсцi, а лiтак почав виписувати коло над горизонтом. Зробивши поворот на триста шiстдесят градусiв, пiлот вiдчув легкий струс. Вiн потрапив у турбулентний струмiнь власноi машини. Це вищий пiлотажний клас. Вирiвнявши лiтак, Олександр потягнув ручку на себе i взяв вертикаль. Земля позаду стала дибки; ще трiшки – i вона слухняно описуе над головою коло. Ручку вiд себе – горизонт стае на мiсце, а земля лягае пiд крило i бiжить назустрiч. Молодому пiлотовi вiд захвату сперло дихання – сьогоднi вiн ще раз продемонстрував свiй «почерк».

– Вражий син, – говорить з захопленням командир ескадрильi, спостерiгаючи за польотом учня. – Граеться з небом як з коханкою. І це на важкому Су-17.

Вiн пiде назустрiч Олександровi, коли той вiртуозно посадить лiтак i уже стримано скаже:

– Молодчина. Молодчина, чорт забери. Чиста робота.

– Дякую, – льотчик трохи збентежився. Зараз вiн почувае себе як пiсля першого поцiлунку. – Знаете, менi це страшно подобаеться, – говорить якось винувато i дивиться у небо – а в поглядi здивування: невже я й справдi лiтаю там? Потiм глянув на командира i трiшки похвастався. Так, по дитячому. – Вiдчуваю у собi таку силу, – i стиснув кулаки. – Таку силу, що здатен гори перевернути.

Дивний цей Олександр, подумав командир. Коли у небi, то носиться там, як сам Сатана, коли ж розмовляеш з ним, то вiн сором’язливий, як дiвчина. А вголос сказав:

– Небо – стихiя. Материк особливий… І для особливих.

– Здаеться, я починаю у це вiрити.

– То й добре, але вiрити мало. Треба розумiти. – Командир обняв свого пiдлеглого за плечi, чого не дозволяв собi нiколи, i вони пiшли до медичного пункту.

Усi показники в нормi. Здоров’я – хоч у космос вiдправляй, про що, не без задоволення, доповiв полковий терапевт.

Вони прямували алеею. Командир i пiдлеглий, учитель i учень. Капiтан Олександр Миколайович Коломiець та майор Ростислав Модестович Нечай. Обох переповнювала якась незрозумiла радiсть. Сине небо, зелене шатро каштанiв, квiтковий килим i – iхня тиха розмова. Так. Нi про що.

Згодом учитель сказав:

– До нас центр прислав артистiв.

– Я не люблю артистiв, – признався учень. – Вони намагаються зруйнувати мою уяву про свiт.

– На цей раз приiхали справжнi. Як менi вiдрекомендували, гарний квартет. Виконують класику.

– Тодi iнша справа. Хоча зараз я з задоволенням пiрнув би у море.

– Потерпи трохи. На море поiдемо разом.

– Коли? – зрадiв Олександр.

– Та, може, уже через тиждень.

– Гоп-га! – затанцював льотчик. – Море, гори, – це прекрасно.

– А я люблю степ. Наш украiнський степ. З могилами, з балками, зарослими глодом i шипшиною, з жайворонками.

– Я теж люблю степ, та признаюся вам, що найбiльшу насолоду отримую, коли у небi. Коли вiдчуваю могуття моторiв.

Ростислав Модестович помовчав, а потiм тихо:

– Таке i я спочатку вiдчував. Бiльше – коли я сiдав у свого Су, то порiвнював його могутнiсть з могутнiстю армiй Цезаря, Олександра Македонського, Наполеона. Та у моiй однiй руцi було сили бiльше, нiж у всiх цих армiй разом взятих. А одним натиском пальця я мiг зробити руйнування, яке перевершило б руйнування, що вони зробили усi разом. Тому, дорогий О