Кожному свое

Ярослав Трiнчук

Вчений-кiбернетик Григорiй Братишин розробляе програми, в яких можна моделювати iсторичнi персонажi. Вчений може навiть «оживляти» цих персонажiв. В Украiнi вiдбуваеться переворот. До влади приходять колишнi кагебiсти. Дiзнавшись про роботу вченого, заколотники хочуть, щоб вiн працював на них. Коли Григорiй вiдмовляеться, вони беруть у заручники його сина. Полковник, який переслiдуе Братишина, у конфлiктi з ученим зазнав поразки. Розлючений, вiн наказуе вбити сина Братишина. Юнак гине. Але чий вiн син насправдi?… У другiй частинi роману вчений вiднайшов можливiсть входити в Інформацiйне Поле Землi…

Ярослав Трiнчук

Кожному свое

ЧАСТИНА ПЕРША

Те, що культура служить поневоленню людини, а не наближенню ii до Бога, – е найбрутальнiшим винаходом людства… i його найбiльшою трагедiею.

Автор не мае намiру розважати читача…

ПРОЛОГ

Лагiдний вiтерець ледве похитуе золотавi листочки. Десь з-поза Днiпра колись там пропливе павутинка. Над плесом рiки, яка вiддзеркалюе бездонну синь небес i знехотя хлюпне на пiсок пригорщу-другу води, жовто-багряною смугою простягнувся острiв.

Набережною прогулюеться мужчина. Вiн чимось стурбований, i зовнiшнiй свiт його не хвилюе. Ковзне поглядом довкола i знову заглиблюеться в себе. Час вiд часу поглядае на годинник. Очевидно, когось жде. Йому рокiв сорок.

Машина пiд’iхала тихо i, порiвнявшись, зупинилась.

Мужчина здригнувся.

А з машини, добродушно посмiхаючись, вийшов чоловiк вiйськовоi виправи. Вiн iшов повiльно з почуттям власноi гiдностi, з почуттям переваги над усiм свiтом.

Це майор КГБ Леонiд Орович Паскудний.

Чемно привiтався, спитав про здоров’я – обов’язковий ритуал, – i обидва, як добрi давнi приятелi, повiльно пiшли берегом.

– Будемо вважати, що на цей раз вам просто повезло, – сказав майор i зупинився… – Григорiю Федоровичу, ви як людина розумна мусите зрозумiти, що бiльше ваших фокусiв ми терпiти не будемо. Отже, взяли на себе зобов’язання – дотримуйтесь.

Григорiй Федорович пiдняв прутик i кинув у воду.

– Я дав вам розписку, що не буду займатись антирадянською дiяльнiстю, товаришу майор, але я не давав вам розписки, що не буду займатись антикомунiстичною.

Це майора трохи розвеселило, i вiн навiть засмiявся, а потiм серйозно:

– Глядiть, якщо ви не вiдмовитесь вiд своеi наiвноi iдеi, то… І я вам нiчим уже не допоможу… Цей устрiй змiнити не здатний нiхто.

І пiшов. Спокiйно, з почуттям абсолютноi переваги над усiм свiтом.

– Рiк-два попрацюете сторожем, потiм побачимо… i ще: власне, задля цього я вас викликав, бiльше попереджувати ми вас не будемо… Цей устрiй змiнити не здатний нiхто.

Машина розтанула в осенi. Осенi 1985 року.

Лагiдний вiтерець ледве похитуе золотавi листочки.

ВІЛЛА ПРОФЕСОРА БРАТИШИНА

Море заспокоювалося. Хмари на небосхилi розiрвались, i леза сонячних променiв уткнулися у воду. Окремi вали, втративши свою руйнiвну силу, ще пiнилися над пiдводним камiнням, а на берег викочувались лiниво, нiби для того, щоб погратися галькою та розважити чоловiка, що сидить на скелi i вслуховуеться у зловiсний шепiт хвиль.

Це професор Григорiй Федорович Братишин. Вiн у задумi. Гамiр пташнi, дивовижна архiтектура неба, дiалог моря i землi викликають у серцi щемливий бiль. Так було сотнi мiльйонiв лiт тому, коли й роду людського на землi ще не було, не змiниться нiчого й тодi, як з роду цього не зостанеться i слiду.

А земля довкола – як мiсячна поверхня. Чорна. Зашкарубла. Мертва. Вдалинi бовванiють руiни хiмiчного заводу, що вибухнув i згорiв кiлька рокiв тому, знищивши навкруги все живе. Коли промiння призахiдного сонця пробиваеться крiзь хмари i падае на скелет будiвлi, чорнi руiни нiби кривавлять.

Ця мертва земля – його власнiсть. Пiсля аварii бiохiмiк Микола Петрович Михайлiв, давнiй друг професора, порадив викупити ii у держави. Мiсцева влада зрадiла, що може так легко скинути з себе одну з проблем i з радiстю продала всю заражену територiю Братишину.

Михайлiв у своiй лабораторii вивiв грибок, який нейтралiзуе отруту, ним розчистили зо два гектари землi, i Григорiй Федорович побудував тут, у самому центрi отруеного побережжя, дiм.