Мiсце для дракона

Юрiй Павлович Винничук

«Мiсце для дракона» – напрочуд дивна iсторiя, в якiй усе навпаки: дракон на iм’я Грицько – це не лютий i кровожерливий хижак, що поiдае молодиць, а добрий травоiдний мрiйник та романтик, натомiсть лицарi на чолi з володарем королiвства – пiдступнi та трусливi. Дракон милуеться метеликами, пише вiршi та читае Бiблiю. Бiля його печери замiсть людських останкiв – доглянутi клумбочки мальв, а свое полум’яне дихання вiн спрямовуе тiльки вгору – щоб не нищити природу. Вiн не iсть м’яса i не хоче нiкого вбивати. Але традицiй нiхто не скасовував, i цi традицii зобов’язують будь-що знищити дракона. Добро i зло мiняються масками – люди стали драконами, а Грицько-дракон бiльше людина, нiж самi люди. Отож, чи зможе зрозумiти вiн закони людського свiту, а головне – виправдати iх? Чи знайдеться мiсце драконовi-метелику серед придворних iнтриг, королiвських змов, лицарських поединкiв i боротьби за принцесу та Люботинське королiвство?… Окрiм повiстi «Мiсце для дракона» до книжки увiйшли фантастичнi та моторошнi «Дивнi оповiдi» та «Львiвськi легенди», а також антиутопiчна повiсть «Ласкаво просимо в Щуроград».

Юрiй Винничук

Мiсце для дракона

Дивнi оповiдi

Спалах

1

– Так, нам подобаеться цей будинок.

– Вам подобаеться? Я дуже рада. Ви погляньте, якi краевиди! Ця дорога веде в Криву долину, а за долиною вiдразу лiс. Там повно ягiд i грибiв. Ми з чоловiком, небiжчиком, бувало… бо менi, бачите, самiй тут жити сумно. Дiм надто просторий. А син каже: продайте i йдiть до нас. Це син цiну дiзнавався. Я думаю, не так вже й дорого, правда? В мiстi вдвiчi дорожче. Вам тут житиметься спокiйно. Люди дуже гарнi. До мiста близько. Скоро це буде мiська зона, мають пустити тролейбус. Але, бачу, у вас свое авто… Довкола однi хутори… Тихо, спокiйно…

– А цi рушницi… Ваш чоловiк полював?

– А-а, це… так-так, часом… iздив на качки…

– Хiба у тому лiсi нема нiчого?

– У лiсi… та е, чому… але…

– Хоча б зайцi.

– Зайцi?! Що ви? Нiколи в життi! Хто вам сказав про зайцiв? Нiяких зайцiв тут нема. Це все плiтки. Можете бути спокiйнi. Якi зайцi? Звiдки?

– Чому ви так розхвилювались? Я просто так спитав.

– Я не розхвилювалась. Вам здалося. Але зайцiв тут нема. Вiн iздив на качки… Ой, може, ви чаю вип’ете?

– Нi, дякуемо. Нам пора.

– То що ви надумали?

– Ми згоднi.

2

На горбах, мов чорнi дерева, стояли хуторяни й дивилися, як ми спроваджуемося на нове помешкання. Над ними пропливали сiрi опухлi хмари, а попiд хмарами розквiтали чорнi троянди вороння. Їхнiй похмурий вигляд не вiщував нiчого доброго, дивилися мовчки, не рухаючись. Згодом один з них спустився-таки з горба i запропонував допомогу. Це був старий, але жилавий чоловiк. Називався Костьо.

Пiзно ввечерi, коли ми скiнчили трагати наше майно, а жiнка з малим подалися спати, Костьо залишився в мене на чай.

– То ви в мiстi жили? – спитав, мостячись у кутку помiж двома витрiшкуватими креденсами. І, не чекаючи вiдповiдi, додав: – Ну, та й тут не село. Ото лиш дороги нема. Хiба то дорога? Галамадзя одна. Без чобiт i не пройдеш, коли сльота. А так не зле… Природа, iдять його печiнку.

– Чого то ви клянете?

– А ви нiби не знаете, – i вiн примружив очi.

– А що я мав знати?

– Та про Криву долину. Бодай ii навiки скривило. О-о-ой, то кара небесна… Нема на них нi ради, нi закону.

– Ви про кого?

– Та не про кого ж, як про зайцiв.

– Про зайцiв?

– Еге.

– Валiхновська казала, що тут жодних зайцiв нема.

– Е-е, то хитра баба. Казала, щоб продати. Не знаете, як то е?

– Не розумiю. Хiба зле, коли е зайцi?

– Сплюньте… Не-не, ви таки сплюньте. Це не е жарти… Зайцiв тут гать гати. Як горобцiв. По городах та садках мов шаленi гасають. Об’iдять усе, що б ти не посадив. А по них стрiляй не стрiляй – все одно не попадеш. Такi верткi, що страх Божий… А, зрештою, нiхто й не стрiляе… Ви не повiрите… хто не стрiляв – жодному воно з рук не зiйшло. Як не тепер, то в четвер, а таки сягала його заяча пiмста… Пам’ятаю, за вiйни жив у мене на хатi нiмецький офiцер. От вiн зiбрався полювати на зайцiв… А вже до тii пори пару нiмакiв згибло на полюваннi. Йому й кажуть – щось iз тими