Грушi в тiстi

Юрiй Павлович Винничук

Автобiографiчний роман Юрiя Винничука «Грушi в тiстi» видавався неодноразово i завжди мав великий успiх. У ньому автор розповiдае про Львiв кiнця 1970-х – початку 1980-х рокiв, тобто про свою молодiсть: коли вiн фарцував (цiкаво, чи всi молодi зараз знають, що це), вчився в iнститутi, служив у лавах армii i… любив. Любив усе – дiвчат, друзiв, поезiю, пригоди… тобто саме життя. Тому у «Грушах…» – безлiч iсторiй, наповнених шаленим гумором (не завжди цнотливим), деколи майже вар’ятством, львiвським колоритом i навiть пiкантними подробицями життя львiвськоi богеми 70-80-х рокiв минулого столiття.

Юрiй Павлович Винничук

Грушi в тiстi

Комсомольська юнiсть

Цей козел Домбровський

У 1969 – 1973-му я навчався в Івано-Франкiвському педагогiчному iнститутi на украiнськiй фiлологii. Тепер це вже Прикарпатський унiверситет. Той самий, який прославився на весь свiт тим, що в його стiнах навчаеться найкращий у свiтi яйцеметач.

Але у тi дрiмучi часи ми навiть не мрiяли про щось подiбне. Якi яйця? Тут би вже пришили украiнський буржуазний нацiоналiзм i вiдправили до бiлих ведмедiв. Але було дещо й спiльне i з теперiшнiм студентським життям. Нас теж органiзовано збирали на демонстрацii, вручали транспаранти, прапори i плакати, якi ми пiд розписку брали i здавали. Інша справа, що за це нам нiчого не платили.

В iнститутi я потрапив у нове для мене середовище. Майже всi студенти мого факультету походили з надовколишнiх сiл чи районових мiстечок, i рiдко хто поступив вiдразу пiсля школи, як я. Бiльшiсть були старшими за мене на кiлька рокiв. Все це пояснювалося тодiшньою полiтикою уряду i партii – надавати перевагу абiтурiентам iз села. Особливо це стосувалося педагогiчних закладiв, бо село найбiльше потерпало на нестачу вчителiв. Однак розрахунок на те, що селюшки тiльки й мрiють, аби повернутися назад у село, рiдко себе виправдовував, кожна з них намагалася рiзними способами уникнути цього щастя i вже буквально з першого курсу кидалася вiдвiдувати танцi в очiкуваннi серйозних пропозицiй.

Тодi власне й народився жарт про студенток педiнституту. Перший курс: нiкому, нiкому, нiкому. Другий: тiльки одному, одному, одному. Третiй: всiм, всiм, всiм. Четвертий: кому? кому? кому?

Ще перед початком навчання вiдбулися комсомольськi збори iнституту, i я раптом iз жахом почув, як пролунало мое прiзвище у списку тих достойникiв, яких вибрали до iнститутського комiтету комсомолу. Я нiколи себе жодним чином не проявив як комсомолець, навiть значка не мав. А тут така честь! Вiдмовитися було неможливо. З подивом я стежив, як дружно голосуе зала за список комiтетникiв, частина яких щойно тiльки вступили до iнституту i були нiкому невiдомi. Я не знав, чи тiшитися, чи сумувати, бо й гадки не мав, що б це для мене могло означати.

Та ось розпочалося навчання i збирае нас, членiв комiтету, секретар комiтету комсомолу Домбровський. Чоловiк тупий i безпросвiтнiй, якому доручили в iнститутi читати естетику. Цi лекцii, пробульканi з машинопису, вражали своею нудотою. Поза паперами Домбровський не годен був злiпити жодноi путньоi думки.

І ось на цих зборах я врештi дiзнаюся, яке нещастя звалилося менi на голову. Виявляеться, кожен член комiтету крiм свого почесного звання мае ще й обов’язки. Зокрема менi доручено збирати данi про успiшнiсть на всiх факультетах. Яким чином?

– Дуже просто, – пояснив товариш Домбровський. – Кожен факультет мае свого секретаря комсомолу, який повинен зiбрати данi про успiшнiсть у секретарiв груп.

Менi досить лише пiдiйти до секретаря факультету i взяти цi данi. Що може бути простiше? Я полегшено зiтхнув. Наступного дня я мирно почалапав на iсторичний факультет i став шукати комсорга Раю. Знайшов. То була дiвиця рокiв двадцяти п’яти, вища за мене i з далеко не комсомольським бюстом. На ii одухотвореному комсомольською звитягою обличчi красувався щедрий шар рожевоi пудри парфумовоi фабрики «Красная Звезда» за тридцять копiйок. Запах пудри бив у нiс разом iз перегаром. Зi всього видно, вчора у неi був тяжкий день. Принаймнi я тричi мусив пояснювати, що саме потребую.

– Хто сказав? – поцiка