Аптекар

Юрiй Павлович Винничук

Подii нового роману Юрiя Винничука «Аптекар» вiдбуваються у 1646–1648 роках спочатку у Венецiйськiй республiцi, а далi – у Львовi. Історичне тло умiло використане для захопливоi гри в дiйсне-недiйсне, де персонажi iсторичнi сусiдять з вигаданими, а iхнi складнi стосунки формуються у любовнi трикутники. Фантазiйнi описи звучать як реальнi, авторська вигадка вiдходить на другий план, змушуючи читача вiрити у свiт, витканий зi сну. Проза Ю. Винничука – це завжди iнтригуюча оповiдь завдяки бурхливiй уявi майстра вишуканих стилiзацiй. Автор знову дивуе тим, що новий роман, який поеднуе у собi метафоричнiсть i гострий сюжет, не схожий на жоден попереднiй. Хоча окремi натяки й алюзii еднають його з «Тангом смертi».

Юрiй Павлович Винничук

Аптекар

«У цьому мiстi, як i у Венецii, стало звичним зустрiчати на ринку людей з усiх краiн свiту у власному вбраннi… Мiсто вiддалене вiд моря на понад сто миль. Але коли побачиш, як на Ринку при бочках мальвазii[1 - Мальвазiя – вино з однойменного винограду, що росте на Середземномор’i.] вируе натовп критян, туркiв, грекiв, iталiйцiв, зодягнених так, мовби щойно зiйшли з корабля, то здаеться, що тут порт вiдразу за брамою мiста».

    Мартин Груневег (1562 – пiсля 1606), нiмецький купець i мандрiвник.

Вступ

Вона бiжить лiсом, чорним i непривiтним, ковзаючи у своiх легеньких чобiтках та зашпортуючись за хмиз i корiння, ожина шарпае стегна, гiлки висмикують волосся, а вона бiжить i дослухаеться до переслiдувачiв. Темнi розчухранi ялицi тягнуть до неi свое галуззя, дорогу перепинае камiння, заросле слизьким мохом, а то й цiлi скелi, з яких вистромлюються чорнi руки i хапають ii за плечi, зловiсний шепiт обволiкуе з усiх бокiв. Здаеться, усе для неi в цьому лiсi вороже, нема жодноi можливостi сховатися – бодай якоiсь нори чи печери, де можна зачаiтися, i щоб нiхто, окрiм неi, не мiг туди проникнути. Хочеться перетворитися на вивiрку. Страх б’еться в ii грудях, сльози заливають очi, вона вiдчувае, що задихаеться.

– Не хочу, не хочу, – шепоче вона i бiжить, а над головою зриваються розлюченi птахи i крають повiтря крильми. Вона розумiе, що це кiнець, iй не вдасться врятуватися, але надiя ще жеврiе. Голоси переслiдувачiв зливаються з шумом дерев, трiскотом гiлок, голосним тупотом i брязкотом зброi. Вона бiжить у них на очах i чуе iхнiй регiт. Для них це звичайне полювання. Вони ii не помилують за те, що вчинила. За таке не милують. За таке убивають. Бо вона нiхто. Вона мае не бiльше прав на життя, нiж яка-небудь комашка.

Ноги i руки печуть вiд безлiчi подряпин, але все це ще можна стерпiти й пережити, головне – врятуватися, вирватися з лiсу, адже вiн не безмежний. Вона впевнена, що бiжить у правильному напрямку – туди, звiдки ii привезли. Ось-ось мае вигулькнути прогалина, а там i луг, а на лузi пасовисько i люди. І iй уже здаеться, що бачить просвiти мiж деревами, бачить цiлi снопи сонячного промiння. Вона бiжить з усiх сил, вiдчуваючи, як повiтря розривае iй груди. Повiтря стае пекучим i болючим, вона вже дихае суцiльними зойками i схлипами, але попереду манить до себе свiтло, яке вселяе надiю, та не просто свiтло, а великий ясний простiр, який вона зараз розпанахае своiм розпачливим криком, неймовiрно голосним, таким, що докотиться до мурiв мiста.

Лiс розступаеться, вона вибiгае на зруб, минаючи пеньки й зрiзанi стовбури, i тепер уже вiрить, що врятуеться. Вона жодного разу не озираеться, але чуе iх, тих мисливцiв, якi йдуть за нею. О, нi – не йдуть, вони iдуть на конях! І тут ii пронизуе страшний i безпросвiтний здогад: вони з нею лише бавляться, розтягують утiху, i якби хотiли, то давно б уже наздогнали i затоптали копитами. Уся ii втеча – тiльки забава, розвага й не бiльше. Їй не вдасться вирватися за межi лiсу. І тодi сили ii покидають.

Роздiл 1. Чорна опаска

Із записок Лукаша Гулевича, доктора медицини у мiстi Львовi, писаних 23 березня року Божого 1648-го.

«Во iм’я Господа нашого, Ісуса Христа, i Пресвятоi Богородицi хочу я, Лукаш Гулевич, будучи при пам’ятi i в цiлiм розумi моiм, скласти отсе признання перед лицем смертi та на випадок, якби Бог м