Невольник

Тарас Григорьевич Шевченко

Т. Г. Шевченко (1814 —1861) – видатний украiнський поет, талановитий прозаiк i драматург, визначний художник, у творах якого знайшла вiдображення цiла епоха нашоi iсторii.

До цiеi книжки увiйшли поеми «Петрусь», «Москалева криниця», «Неофiти», «Вiдьма», «Марiя», «Невольник» та вiрши 1849—1861 рр.

ШЕВЧЕНКО Тарас Григорович

Невольник

* * *

У нашiм раi на землi

Нiчого кращого немае,

Як тая мати молодая

З своiм дитяточком малим.

Бувае, iнодi дивлюся,

Дивуюсь дивом, i печаль

Охватить душу; стане жаль

Менi ii, i зажурюся,

І перед нею помолюся,

Мов перед образом святим

Тiеi матерi святоi,

Що в мир наш Бога принесла…

Тепер iй любо, любо жити.

Вона серед ноч? встае,

І стереже добро свое,

І дожидае того свiту,

Щоб знов на його надивитись,

Наговоритись. – Це мое!

Мое! – І дивиться на його,

І молиться за його Богу,

І йде на улицю гулять

Гордiше самоi царицi.

Щоб людям, бачте, показать

Свое добро. – А подивiться!

Мое найкраще над всiми! —

І ненароком iнший гляне.

Весела, рада, Боже мiй!

Несе додому свого Йвана.

І iй здаеться, все село

Весь день дивилося на його,

Що тiлько й дива там було,

А бiльше не було нiчого.

Щасливая!..

Лiта минають.

Потроху дiти виростають,

І виросли, i розiйшлись

На заробiтки, в москалi.

І ти осталася, небого.

І не осталося нiкого

З тобою дома. Наготи

Староi нiчим одягти

І витопить зимою хату.

А ти нездужаеш i встати,

Щоб хоч огонь той розвести.

В холоднiй молишся оселi

За iх, за дiточок.

А ти,

Великомученице! Села

Минаеш, плачучи, вночi.

І полем-степом iдучи,

Свого ти сина закриваеш.

Бо й пташка iнодi пiзнае

І защебече: – Он байстря

Несе покритка на базар.

Безталанная! де дiлась

Краса твоя тая,

Що всi люде дивувались?

Пропала, немае!

Все забрала дитиночка

І вигнала з хати,

І вийшла ти за царину,

З хреста нiби знята.

Старцi тебе цураються,

Мов тii прокази.

А воно таке маленьке,

Воно ще й не лазить.

І коли-то воно буде

Гратись i промовить

Слово мамо. Великее,

Найкращее слово!

Ти зрадiеш; i розкажеш

Дитинi правдиво

Про панича лукавого,

І будеш щаслива.

Та не довго. Бо не дiйде

До зросту дитина,

Пiде собi слiпця водить,

А тебе покине

Калiкою на розпуттi,

Щоб собак дражнила,

Та ще й вилае. За те, бач,

Що на свiт родила.

І за те ще, що так тяжко

Дитину любила.

І любитимеш, небого,

Поки не загинеш

Межи псами на морозi

Де-небудь пiд тином.

    [Перша половина 1849,

    Кос-Арал]

* * *

На Великдень на соломi

Против сонця дiти

Грались собi крашанками

Та й стали хвалитись

Обновами. Тому к святкам

З лиштвою пошили

Сорочечку. А тiй стьожку,

Тiй стрiчку купили.

Кому шапочку смушеву,

Чобiтки шкаповi,

Кому свитку. Одна тiлько

Сидить без обнови

Сирiточка, рученята

Сховавши в рукава.

– Менi мати куповала.

– Менi батько справив.

– А менi хрещена мати

Лиштву вишивала.

– А я в попа обiдала. —

Сирiтка сказала.

    [Перша половина 1849,

    Кос-Арал]

* * *

Було, роблю що, чи гуляю,

Чи Богу молюся,

Усе думаю про його

І чогось боюся.

Дурна була, молодая, —

Я все виглядала,

Чи не шле за рушниками…

І не сподiвалась,

Що вiн мене, дурну, дурить,

А серце болiло,

Нiби знало, що так буде,

Сказати не вмiло.

А якби було сказало,

То я б не любила,

Може, була б до криницi

У гай не ходила,

А то вранцi i ввечерi

Ходила, гуляла…

Доходилась, осталася,

Навiки осталась

Дiвувати; тяжко менi

У матерi в хатi

Старiтися. А своеi

Вже хати не мати!

А ще й досi, чи роблю що,

Чи то так гуляю,

Усе думаю про його,

І сама не знаю,

Чого думаю! Чого я

У той гай ходила?

І за що його так довго,

Так тяжко любила!

    [Перша половина 1849,

    Кос-Арал]

* * *

Бувае, iнодi старий

Не знае сам, чого зрадiе,

Неначе стане молодий,

І заспiвае… як умiе.

І стане ясно перед ним

Надiя ангелом святим,

І зор