Пророк

Тарас Григорьевич Шевченко

Т. Г. Шевченко (1814—1861) – видатний украiнський поет, талановитий прозаiк i драматург, визначний художник, у творах якого знайшла вiдображення цiла епоха нашоi iсторii.

До збiрки включено вiршi 1845—1849 рокiв, якi нерозривно пов’язанi з рiдним краем i народом, з його пiсенною творчiстю.

ШЕВЧЕНКО ТАРАС ГРИГОРОВИЧ

ПРОРОК

[Заповiт]

Як умру, то поховайте

Мене на могилi

Серед степу широкого

На Вкраiнi милiй,

Щоб лани широкополi,

І Днiпро, i кручi

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з Украiни

У синее море

Кров ворожу… отойдi я

І лани i гори —

Все покину, i полину

До самого Бога

Молитися… а до того

Я не знаю Бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвiте

І вражою злою кров’ю

Волю окропiте.

І мене в сем’i великiй,

В сем’i вольнiй, новiй,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

    25 декабря 1845, в Переяславi

* * *

За що ми любимо Богдана?

За те, що москалi його забули,

У дурнi нiмчики обули

Великомудрого гетьмана.

    [1845 – 1847]

Лiлея

«За що мене, як росла я,

Люде не любили?

За що мене, як виросла,

Молодую вбили?

За що вони тепер мене

В палатах вiтають,

Царiвною називають,

Очей не спускають

З мого цвiту? дивуються,

Не знають, де дiти!

Скажи менi, мiй братику,

Королевий Цвiте!»

«Я не знаю, моя сестро».

І Цвiт Королевий

Схилив свою головоньку

Червоно-рожеву

До бiлого пониклого

Личенька Лiлеi.

І заплакала Лiлея

Росою-сльозою…

Заплакала i сказала:

«Брате мiй, з тобою

Ми давно вже кохаемось,

А я й не сказала,

Як була я людиною,

Як я мордувалась.

Моя мати… чого вона,

Вона все журилась

І на мене, на дитину,

Дивилась, дивилась

І плакала? Я не знаю,

Мiй брате единий!

Хто iй лихо заподiяв?

Я була дитина,

Я гралася, забавлялась,

А вона все в’яла,

Та нашого злого пана

Кляла-проклинала.

Та й умерла. А мене пан

Взяв догодувати.

Я виросла, викохалась

У бiлих палатах.

Я не знала, що байстря я,

Що його дитина.

Пан поiхав десь далеко,

А мене покинув.

І прокляли його люде,

Будинок спалили…

А мене, не знаю за що,

Убити не вбили,

Тiлько моi довгi коси

Остригли, накрили

Острижену ганчiркою.

Та ще й реготались.

Жиди навiть нечистii

На мене плювали.

Отаке-то, мiй братику,

Було менi в свiтi.

Молодого, короткого

Не дали дожити

Люде вiку. Я умерла

Зимою пiд тином,

А весною процвiла я

Цвiтом при долинi,

Цвiтом бiлим, як снiг, бiлим!

Аж гай звеселила.

Зимою люде… Боже мiй!

В хату не пустили.

А весною, мов на диво,

На мене дивились.

А дiвчата заквiтчались

І почали звати

Лiлеею-снiгоцвiтом;

І я процвiтати

Стала в гаi, i в теплицi,

І в бiлих палатах.

Скажи ж менi, мiй братику,

Королевий Цвiте,

Нащо мене Бог поставив

Цвiтом на сiм свiтi?

Щоб людей я веселила,

Тих самих, що вбили

Мене й матiр?.. Милосердий

Святий Боже милий!»

І заплакала Лiлея,

А Цвiт Королевий

Схилив свою головоньку

Червоно-рожеву

На бiлее пониклее

Личенько Лiлеi.

    [Іюля 25 1846, Киiв]

Русалка

«Породила мене мати

В високих палатах

Та й понесла серед ночi

У Днiпрi скупати.

Купаючи, розмовляла

Зо мною, малою:

«Пливи, пливи, моя доню,

Днiпром за водою.

Та випливи русалкою

Завтра серед ночi,

А я вийду гуляти з ним,

А ти й залоскочеш.

Залоскочи, мое серце,

Нехай не смiеться

Надо мною, молодою,

Нехай п’е-уп’еться

Не моiми кров-сльозами —

Синьою водою

Днiпровою. Нехай собi

Гуляе з дочкою.

Пливи ж, моя единая.

Хвилi! моi хвилi!

Привiтайте русалоньку…» —

Та й заголосила,

Та й побiгла. А я собi

Плила за водою,

Поки сестри не зострiли,

Не взяли з собою.

Уже з тиждень, як росту я,

З сестрами гуляю

Опiвночi. Та з будинку

Батька виглядаю.

А може, вже поедналась

З паном у палатах?

Може, знову розкошуе

Моя грiшна мати?» —

Та й замовкла русалочка,

В Днiпро поринула,

Мов плiточка. А лозин