Найдовша нiч Президента. Лягти!!! Суд iде…

Володимир Олександрович Яворiвський

Володимир Яворiвський (нар. 1947 р.) – провiдний украiнський письменник i полiтик, лауреат найвищоi Нацiональноi премii iменi Тараса Шевченка, автор цiлоi бiблiотеки романiв, повiстей, новел, оповiдань, збiрок вiдважноi публiцистики.

У своiх романах «Найдовша нiч Президента» та «Лягти!!! Суд iде…», що ввiйшли до цього видання, вiн ввергае читача у нурт думок та запитань, якi вирують у душах небайдужих украiнцiв не тiльки пiд час «розмов на кухнi».

Що е нашi президенти? Що е нашi вибори? Якi iснують механiзми здобуття й утримання найвищоi влади в краiнi? Чому украiнцям дiстався чи не найважчий i найзаплутанiший шлях народу до власноi самодостатньоi i сильноi цивiлiзованоi держави? Однак цей шлях нацiя неодмiнно здолае – впевнений автор. Хоча б заради власного порятунку.

Героi i обставини цих романiв нiби суто лiтературнi. Але… Зрячий – побачить, мислячий – зрозумiе…

Володимир Яворiвський

Найдовша нiч Президента

Лягти!!! Суд iде…

Найдовша нiч Президента

Знаю, вам хочеться впiзнаваностi.

Застерiгаю: все тут вигадано.

Крiм факту президентських виборiв та суду над колишнiм головою уряду…

* * *

І замiсть щоб ми одноцiльно стали

З насильником до бою,

Ми мiж собою ворога шукали,

Воювали з собою.

Покрий же нинi омофором мира

Те дерево народу,

Щоби до тебе плила дяка щира

Вiд роду i до роду.

    Із молитви украiнцiв до Покрови – Божоi Матерi

Знаменитий президентський камiн, складений з iсторичних камiнцiв Подiлля, Волинi, Слобожанщини, Поднiпров’я, Таврii, Буковини, Галичини та Закарпаття, сьогоднi не хотiв горiти. Вiдригував iдким димом у очi. Зiбраний старим бойком iз хутора Соколи пiд Воловецьким перевалом, вiн завжди i диминки не пускав у кiмнату. Не гоготiв, а тихенько, м’яко облизував полум’ям iсторичнi камiнцi з фортець, церков, замкiв, костьолiв, оборонних мурiв Украiни. Є на «лобi» камiна навiть уламок цеглини з Десятинноi церкви.

А нинi як сказився, не хоче запалюватися, хоч погода для нього – морозяка на дворi скажений, наче простiр мiж землею i небом заледенiв, здаеться, взявся суцiльною брилою, не розколеш i сокирою.

«Дмухае смердючим димом. Чого ти комизишся, дурню? Все у нас добре! Ми виходимо у другий тур, а далi… Далi знаемо, що робити… вже навченi. На все життя навченi…

Даремно Ксеня занервувала дiтей, запитала iх: вгадайте – буде тато знову Президентом чи нi?

Залишиться! Залишиться ваш татко Президентом!

А хто ж iще, дiти моi, хто iще? Покажiть.

Татусько стiльки надбав для нацii – нiхто стiльки не змiг.

Я подав iй всi сигнали, щоб вона прокинулася, щоб ожила. Навчилася розумiти себе i своiх провiдникiв.

Зробив усе, що мiг, навiть бiльше як для такого затурканого i виснаженого безпам’ятством багатомiльйонного натовпу.

Народ таки нарештi спромiгся на патрiота, кореневу особистiсть iз нацiональноi плотi. До цього були партiйнi кар’еристи, полiтичнi окупанти, загримованi яничари, якi по-шулерському вигравали вибори, смiтячи грошвою або беручи посполиту челядь в адмiнiстративнi обценьки.

Я, я подарував нацii новiтню, нацiональну iдеологiю. Змусив злiзти з печi i стати в коло. «На майданi коло церкви революцiя iде»… З чабаном поет, звiсно, перебрав. Отаман овець… Не варто. Ідеологiчне перебiльшення на вимогу комунiстичному режиму. При моему президентствi жодному поетовi не тицяли пальцем у його рядки. Аж занадто свободи, якою вони геть не вмiють користуватися i тому пiдленько дзьобають мене та мое нацiонально свiдоме оточення.

Мабуть, таки забагато я дав iм свободи. Розщедрився по-дурному. Багацько. Не здатнi заковтнути. У наступнiй каденцii буду обачнiшим. Вчитиму свободи, щоб знали iй цiну.

Все було б у мене добре, якби не виповзала на мою дорогу Янаконда![1 - Прiзвисько, що утворено з iменi Яна та назви змii «анаконда».] Хто вона без мене? Що сама означае? Блiде тло за моею спиною. Кiноекран без фiльму – нiчого не вартий шматок матерii. Ну, скиртувала б чи силосувала грошву в бiзнесi. Хитро обводила довкола пальця ласих до спiдниць податкiвцiв…

Це я, довiрливий, так простодушно винiс ii на вершину. Пiд