Вiйни художникiв
Станiслав Миколайович Стеценко
Роман оснований на реальних фактах бiографii вiдомого украiнського художника i розвiдника-нелегала Миколи Глущенка (у книжцi – Микола Гущенко) i вiдображае подii 1940 року. Серед дiйових осiб як реальнi iсторичнi персонажi – Йосип Сталiн, Адольф Гiтлер, Вiнстон Черчилль, iхне найближче оточення, художники i лiтератори, якi жили i творили в той час у передвоенному Радянському Союзi й нацистськiй Нiмеччинi, – так i вигаданi героi. Волею долi Микола Гущенко на початку 20-х рокiв знайомиться з художником-початкiвцем Адольфом Гiтлером i дае оцiнку його малюнкам. І ось кращий (на думку фюрера) пейзажист Європи лiтом 1940-го вирушае з розвiдувальним завданням iз соцiалiстичноi Москви до нацiонал-соцiалiстичного Берлiна, звiдки, за планами НКВС, вiн не повинен повернутися живим. Тим бiльше, що його дружина впала в око народному комiсару Лаврентiю Берii. Гестапо теж здогадуеться про спецiальну мiсiю агента Художника i починае на нього велике полювання…
Станiслав Миколайович Стеценко
Вiйни художникiв
Це не мир, це перемир’я на 20 рокiв.
Маршал Фердинанд Фош (заявив пiсля пiдписання Версальського договору в 1919 роцi)
Пролог
Коли молоток лiцитатора опустився, я зрозумiв, що князь Александер фон Клейст – один iз найбагатших людей Захiдноi Європи, власник транснацiонального концерну «Фон Клейст i К°» i вiдомий збирач антикварiату купив фальшивий малюнок «Дама в накидцi», що начебто був виконаний рукою художника Миколи Гущенка.
Не чекав, що вiдомий фахiвець з антикварiату здатен викинути купу грошей за «фальшака» (так антиквари називають пiдробки).
Утiм, якби я знав, що гарненька молода жiнка на малюнку колись була коханкою самого Лаврентiя Берii й знаходилася в гущi европейських любовно-шпигунських iнтриг 1940 року, то, можливо, цiна малюнка менi не здалася б занадто високою. Але про все – за хронологiею…
Того дня, коли фон Клейст купив малюнок, я прибув на один iз перших аукцiонiв росiйського мистецтва, що його проводив у Парижi аукцiонний будинок «Мезон д’арт». Мене, загалом, цiкавило украiнське мистецтво, утiм, як вiдомо, для захiдних антикварiв усе, що було створено на теренах колишнього Радянського Союзу, е росiйським. Насправдi «стовiдсоткове росiйське» мистецтво було росiйським вiдсоткiв на п’ятдесят.
Автоматичнi розсувнi дверi впускали до величезного залу, застеленого розкiшними килимами, «антикварну елiту» Парижа, а також Нью-Йорка та Лондона i, звiсно, новоспечених росiйських та украiнських скоробагатькiв. Перших – розжирiлих на нафто- та газодоларах, а iнших – на оборудках з бюджетними грошима. Обидва пiдвиди можна було впiзнати по гучних розмовах, черевиках зi страусячоi або крокодиловоi шкiри i неймовiрнiй кiлькостi охоронцiв.
Я писав для киiвського журналу «АРТ-Юкрейн», i мене цiкавило, хто ж купить двi картини Івана Труша й малюнок олiвцем, котрий у каталозi мав назву «Дама в накидцi» Миколи Гущенка. Малюнок я вважав «фальшаком». Як вiдомо, ринок антикварiату на початку ХХІ столiття буквально захлинувся пiдробками. Британцю Джону Маяту, який скопiював близько 300 робiт i продав iх (дещо навiть через аукцiон «Крiстiс»), ще не було й 70-ти. А скiльки таких Маятiв працювало по всьому свiту, копiюючи видатних i користуючись тим, що шалено виросли цiни на художнiй антикварiат! Дiстати старе полотно, скопiювати Модiльянi чи Матiсса й зiстарити картину в термостатi, пiднiмаючи й опускаючи температуру вiд -100 до +60, не така вже й важка справа. Ще простiше пiдробити малюнок на паперi, датований 40-м роком минулого столiття: дiстати аркуш паперу, якому рокiв iз п’ятдесят, i спробувати скопiювати руку майстра.
На передаукцiонному показi я уважно придивився до малюнка Гущенка й упевнився, що це пiдробка. Хоча важко уявити, хто в Парижi (а не в Украiнi, де цiни на Гущенка справдi високi) буде пiдробляти його – навiть не полотно, а малюнок. Утiм, що менi до того? У мене була власна думка, у «Мезон д’арт» – своя.
І ось сьогоднi фон Клейст (на аукцiонi я дiзнався, що його повне iм’я – князь Александер фон Клейст) купив цей малюнок. І знову ж – що менi до фiнансових у