Стратегii життя, або Як з’iсти тiстечко i далi його мати

Кшиштоф Зануссi

Кшиштоф Зануссi (нар. 1939 р.) – видатний польський режисер, сценарист i письменник, лауреат багатьох кiнофестивалiв – Каннського (1980 р.), Венецiанського (1982 i 1984 р.), ХХІІ Московського (2000 р.) та iн., володар численних призiв, серед яких – премiя iм. Параджанова «за внесок у свiтовий кiнематограф» на Єреванському мiжнародному кiнофестивалi (2005 р.). У видавництвi «Фолiо» 2013 р. вийшла друком збiрка спогадiв митця «Час помирати».

«Стратегii життя, або Як з’iсти тiстечко i далi його мати» (2015) – нова книжка Кшиштофа Зануссi, в якiй вiн розмiрковуе над ключовими питаннями людського буття, як-от любов, творчiсть, мораль, релiгiя. Автор посилаеться не лише на приклади iз власного життя, але й оздоблюе видання сюжетами зi своiх кiнострiчок. До кожного роздiлу додаються к’юаркоди, за якими можна подивитись в Інтернетi уривки з фiльмiв режисера, що iлюструють той чи iнший сюжет, описаний у книжцi.

Кшиштоф Зануссi

Стратегii життя, або Як з'iсти тiстечко i далi його мати

За допомогу в пiдготовцi книжки висловлюемо щиру подяку кiностудii TOR.

Вступ

Назву «Стратегii життя» я повторюю щоразу, коли мене запрошують прочитати лекцiю – а частiше цикл лекцiй – на таку широку й розпливчасту тему, як «життя».

Я вже стара людина, хоча цього й не вiдчуваю, i не усвiдомлюю вповнi. За плечима в мене – три чвертi столiття, тож усе найважливiше, без сумнiву, вже прожито: дитинство, юнiсть, навчання, професiйна кар’ера, створення сiм’i, подорожi, полiтична чи громадянська активнiсть. Нiчого з вищезгаданого ще не добiгло кiнця, однак я вже не очiкую у своему життi жодних революцiйних переворотiв, окрiм хiба того, що рано чи пiзно (краще пiзно) надiйде… час помирати. Оте «час помирати» i стало назвою моеi попередньоi книжки, яку я вирiшив продовжувати. Однак це продовження не перетвориться на «Час помирати вдруге». Тодi я писав почасти про свое життя i працю, почасти про людей, якi зустрiчалися менi, та про речi, що здавалися менi важливими. Сьогоднi ж я у подiбний спосiб читаю в рiзних частинах свiту своi авторськi лекцii. Втiм, чи слово «лекцii» не звучить аж надто серйозно? Це бiльше схоже на балачки, що найчастiше iлюструються фрагментами моiх фiльмiв. Цi цитати з фiльмiв не репрезентують мене як митця – навпаки, вони руйнують той художнiй вимисел, що я намагаюся творити. Зрештою, я мiг би використовувати на своiх лекцiях приклади з чужих фiльмiв, але це було б негарно у вiдношеннi до iхнiх авторiв, бо такi iлюстрацii завдають шкоди мистецькому сприйняттю.

Зустрiчi з громадськiстю я сприймаю як свiй обов’язок, бо, оскiльки я вже висловлююсь на публiку, роблячи фiльм, виступаючи на телебаченнi чи на радiо, врештi-решт, пишучи час вiд часу рiзнi статтi, це означае, що звертаюся я до людей, а вiдтак, якщо вони схочуть продовжувати розмову, маю бути в досяжностi – навiть якщо мушу витратити на це чималi зусилля, навiть якщо доводиться довго кудись iхати, навiть якщо е ризик, що менi не вдасться встановити контакту з геть незнайомою публiкою, що, промовляючи в мiкрофон у залi чергового клубу чи кiнотеатру, я не зумiю донести до людей того, що краще висловив би у фiльмi чи статтi. Тому кожна зустрiч змушуе мене мобiлiзовуватись, вимагае зусилля, являе собою певний виклик, щось менi коштуе.

Попри це, зустрiчаючись iз публiкою, я не лише виконую свiй обов’язок, а й часто вiдчуваю справдешню радiсть – особливо на зустрiчах iз молоддю. Цi розмови часом даються менi нелегко. Чоловiк я вже дуже лiтнiй (пишу це, а сам не вiрю), молодь, як правило, не знае моiх фiльмiв, дивиться на мене як на людину зовсiм чужу i перевiряе, чи варто вiрити тому, що я говорю. Пiд час цих перевiрок менi iнодi ставлять важкi й безцеремоннi запитання, а iнодi виклично мовчать, щоб я спершу сам явив себе, i лише пiсля цього, якщо я чимось зацiкавлю, спровокую чи в чомусь переконаю, пiдключаються до розмови.

Бiльшiсть зустрiчей вiдбуваеться вдалинi вiд столицi, в якiй я мешкаю, тому доводиться терпiти рiзноманiтнi незручностi дороги, але саме цi зустрiчi у невеличких населених пунктах,