Руденька

Юля Пилипенко

Десять рокiв тому украiнськi лiкарi винесли Юлi вирок: до свого вiсiмнадцятого дня народження вона мае вмерти. Ця книга – своерiдний щоденник-сповiдь, де кожен рядок – не уява авторки, а подii з ii життя. Історiя Юлi приводить нас у тi днi, коли iй здавалося, що нiчого не можна змiнити, коли вона не впiзнавала свого обличчя й тiла, а руде волосся вiдбивалося в дзеркалi фiолетовим, впродовж однiеi ночi змiнивши колiр… З дивовижною вiдвертiстю та оптимiзмом, який за таких обставин здаеться неймовiрним, Юля розповiдае, як заново вчилася любити життя i насолоджуватися ним, що е найважливiшим, коли народжуешся вдруге. Ця книга – не просто iсторiя боротьби життя зi смертю, це ще й iсторiя кохання. До чоловiка, до життя, до себе.

Ви колись замислювались, що б зробили, якби це був останнiй день вашого життя?… Тодi ця книга для вас.

Юлiя Олександрiвна Пилипенко

Руденька

Dedicated to all the people

who saved and created my life.[1 - Присвячуеться всiм Людям, якi рятували i зробили можливим мое життя.]

Вiд автора

Вiтаю!

Мене звати Юля, менi 25 рокiв, i я хочу звернутися до вас iз таким ось питанням.

Ви коли-небудь запитували себе: «Що б я зробив(-ла), якби сьогоднi був перший i останнiй день мого життя?» Банальний початок, чи не так? Але майте терпець. Нi – викиньте книжку геть. Зробiть так, як вам хочеться. Я це поважаю. Питання саме по собi гарне, та насправдi воно не потребуе вiдповiдi. Воно потребуе вiд вас дiй i вчинкiв – крокiв, що грунтуються на любовi до життя. Можна щодня ставити собi це запитання, навiть вiдповiдати на нього, а що з того?

Протягом останнiх семи рокiв кожен мiй ранок починаеться однаково – я розплющую очi й запитую себе про це. А вже потiм роблю все, що заманеться. Те, що зробила б у разi, якби це був останнiй день мого життя. Водночас моi загостренi почуття змушують мене повiрити в те, що все для мене вперше… Ви, напевно, вже здогадалися, що мiй ранок починаеться не о 7.00 i не о 8.00… Вiн починаеться тодi, коли я цього забажаю. Я сама вибираю, коли починатись моему ранковi. Інодi це 19.30, а iнодi – 21.00. Залежно вiд того, о котрiй годинi для мене почалася нiч. Інодi моя нiч починаеться о 9-й ранку…

Я лiтаю на побачення до рiзних краiн, в той самий час маючи любовнi стосунки. Легковажнiсть? Авжеж. Я можу спинити авто в центрi мiста, спричинивши затор, увiмкнути аварiйку, вийти i спостерiгати пiд колективне волання автомобiльних сигналiв, як у бездонному небi пролiтае лiтак. Просто тому, що я люблю лiтаки i iхнi бiлоснiжнi слiди, якi вони залишають не тiльки в небi, а й у моему життi. Я можу тижнями не вiдповiдати на телефоннi дзвiнки просто тому, що менi не хочеться нi з ким спiлкуватися. Егоiзм? Стовiдсотковий.

Я можу терпiти голод кiлька днiв, вiддавши своi останнi грошi безхатченку… не тому, що я завжди така добра чи чуйна, а просто тому, що цього дня менi потелефонував той, дзвiнка вiд кого я чекала два тижнi, i менi хотiлося, щоб усi люди на свiтi були так само щасливi, як i я. І якщо iх сьогоднi ощасливлять моi грошi, чому нi? Дурiсть? Можливо.

Я святкую Новий рiк тодi, коли менi заманеться. При цьому я нiколи не ставлю ялинку. Вона в мене лежить. Гарна, проте лежача. Пофiгiзм? Певна рiч.

Знаете, як я молюся? Я маю свою особисту церкву. Це мiст. Вiн гарний. Я його дуже люблю. Коли менi погано чи добре, я скуповую всi повiтрянi кульки в мiстi, прив’язую до них паперового лiтачка, на якому пишу свое прохання або подяку. До кого я звертаюся i кому дякую? Про це я розповiм вам трохи згодом. Я приiжджаю на цей мiст, виходжу з машини i запускаю в небо десятки напомпованих гелiем куль, якi передають мое бажання в надiйнi руки. Дитинство? Романтика? Так. Але менi так подобаеться. І бажання здiйснюються.

Знаете, що я зробила, коли менi було двадцять один, i чоловiк, удвiчi старший за мене, зiзнався у зрадi, а потiм мiсяць убивав мене своiм негативом? Я подарувала йому бiлий «Hummer», щоправда, лише на один вечiр… i вечерю при свiчках. Не тому, що менi на той час аж так уже хотiлося зробити йому приемнiсть чи, навпаки, було байдуже, а тому, що я, як завжди, прокинулас