Небо над Вiднем

Богдан Вiкторович Коломiйчук

Ретророман

Богдан Коломiйчук (нар. 1984 р.) – украiнський письменник, володар Гран-прi мiжнародного конкурсу «Коронацiя слова-2013» за iсторико-авантюрний роман «Людвисар. Ігри вельмож». Автор збiрок детективних оповiдань «Таемниця Єви» (2014) та повiстей «В’язниця душ» (2015). Усi три книжки вийшли друком у видавництвi «Фолiо». У творах письменника поеднуються захоплюючий сюжет, мiстика, гумор та правдивi iсторичнi факти.

До книжки увiйшов детективний роман «Небо над Вiднем» та повiсть «Остання справа комiсара Вiстовича». Роман розповiдае про загадковi подii, що мали мiсце у Львовi, Будапештi та Вiднi на початку Першоi свiтовоi вiйни. На виставцi у мiстi Лева зникла одна з найцiннiших коштовностей Габсбурзькоi династii, яка до того ж мае здатнiсть змiнювати плин часу. До справи береться львiвська полiцiя на чолi з комiсаром Вiстовичем, а протидiе iм росiйська «охранка».

Богдан Вiкторович Коломiйчук

Небо над Вiднем

роман i повiсть

Небо над Вiднем

Роздiл І

Невисокий чоловiк рокiв п’ятдесяти, одягнений у легкий бiлий костюм без краватки, знервовано мiряв кроками простору кiмнату з чудовим iнтер’ером у бiдермаерському стилi. Час вiд часу цей пан сягав рукою до обличчя, щоб поправити там окуляри, якi сповзали зi спiтнiлого носа. Пiсля цього вiн погладжував бороду, а потiм опускав руку до шиi, де рвучко смикав комiр доброi бавовняноi сорочки, намагаючись розстебнути його ще бiльше.

Стояла серпнева духотiнь… Чоловiк у кiмнатi вже либонь разiв п’ятдесят повторив свiй потрiйний ритуал, коли на зграбному секретерi задзвонив телефон. Востанне особливо сильно шарпнувши нещасний комiр, вiд чого сорочка позбулася другого за лiком гудзика, вiн кинувся до апарату.

– Слухаю, – випалив чоловiк хриплуватим голосом.

Пiсля численних клацань, посвистувань та iнших звукiв, схожих на тi, що лунають, коли хтось намагаеться виплюнути риб’ячу кiстку, в слухавцi почувся далекий жiночий голос:

– Докторе Шоймане?

– Так, я слухаю, – повторив вiн.

– Докторе Шоймане, це ваш секретар, Клавдiя… На жаль, в мене поганi новини: жодного квитка до Вiдня немае i найближчим часом не буде. Пояснюють, що залiзниця повнiстю зайнята вiйськовими поставками…

– Гiвняна залiзниця! – не витримав доктор.

В слухавцi знову почулися свист i плювання.

– Пробачте, пане докторе, не почула… Повторiть, будь ласка… – попрохала Клавдiя, коли стороннi звуки стихли.

Однак ii спiврозмовник вирiшив себе опанувати i вдруге не називати iмперську залiзницю гiвняною. Чоловiк глибоко вдихнув, а видихнувши, запитав спокiйнiшим голосом:

– А дилiжанси, Клавдiе? Ви дiзнавались про дилiжанси?

– Бiльшiсть вiзникiв мобiлiзували до вiйська, – вiдповiла секретар, – а новi не знають дороги… Дилiжанси також не ходять.

Доктору Шойману знадобилось чимало зусиль, щоб подякувати Клавдii i спокiйно покласти слухавку. В ту мить вiн чiтко зрозумiв двi речi: те, що його секретар як завжди чесно виконала свою роботу, тобто можливостi дiстатись до Вiдня в нього справдi немае, i те, що через свою жадiбнiсть вiн застрягне в цьому проклятущому Львовi надовго.

Доктор Шойман вкотре з жалем пригадав, як два тижнi тому друзi переконували його завершити всi своi справи в Лемберзi i чимшвидше повертатись до столицi. Росiйськi вiйська тодi ще стояли на кордонi, але газети, переважно вiденськi, переконували, що вiйна неминуча. Однак Шойман не поспiшав. На Площi Ринок i далi продавали його улюбленi медяники, в Стрийському парку гуляли гувернантки з дiтьми, а театри сповiщали про новi прем’ери. Все було як завжди, i, здавалося, нiчого не змiниться найближчi сто рокiв. А тут ще й трапився багатий пацiент з дерматозом, i доктор Шойман остаточно вирiшив зачекати.

Тепер, коли царськi вiйська стояли десь пiд Олеськом, вiн знесилено гепнувся в крiсло, подумки проклинаючи все на свiтi: вiйну, росiян, дерматоз, лiтню спеку та себе самого…

Згадавши про свого пацiента, доктор Шойман iнстинктивно глянув на годинник. Був рiвно полудень, а хворий чекав його о пiв на першу. Залишалося пiвгодини, i, попри те що йти не хотiлося, лiкар почав збиратися. «Зрештою, – подум