Сповiдь з того свiту

Ярослав Ярiш

Історiя Украiни в романах

Хто насмiлиться кинути виклик Долi? Хто заставить Коло Історii крутитися в iнший бiк? Хто здатен перескочити безмежну прiрву вiдчаю, страху й зневiри, пiднятися вище за саму Смерть i своею любов’ю розiгнати темряву?! Невже вона, тендiтна молода жiнка, в котроi щойно забрали найдорожче? Їi Іван гине пiд час подiй на Майданi – Марiя ж не може змиритися зi смертю коханого чоловiка. І ось жереб кинуто: Доля заводить жiнку в дохристиянськi часи, вимiрявши дистанцiю у 13 столiть. Галасливим вертепом пробiгають поколiння, змiнюються епохи… Авари, хрестоносцi, монголи, яничари, НКВС… А Марiя все мандруе i мандруе: щойно перетнувши фiнальну лiнiю, знову опиняеться на стартi. Це i е вiдповiддю всесильноi Долi на ii виклик, адже Кола Історii не розiрвати: як гинули Івановi прадiди, так i вiн мусить вiддати свое життя за рiдну землю…

Ярослав Іванович Ярiш

Сповiдь з того свiту

Історичний трилер

Автор книжки висловлюе подяку за наданий iсторичний матерiал журналiстам, краезнавцям та iсторикам Львiвщини:

Любомиру Свiтенку, Романовi Гораку, Володимиру Дудку, Романовi Смiлцi, Юлii Дурбак та Ігоревi Сапеляку.

Також автор висловлюе подяку народному депутату Ярославу Дубневичу за пiдтримку та популяризацiю книжки.

Пролог

Навколо шумiли старi липи. Вiтер пробiг помiж iхнiми товстезними стовбурами, шугонув прибережним верболозом i понiсся далi понад рiчковою гладдю. Помiж деревами блукали слота i сiрiсть, обiймаючи мрякою, напуваючи дощем та заколисуючи шумом у верховiттi.

Небо нависло густими сiрими хмарами i все плакало, плакало, плакало. Кажуть: воно живе – небо. Йому з висоти все видно… Ще недавно це небо посмiхалося зорями, пiдморгувало молодим мiсяцем купальськiй ночi – як раптом почервонiло. На сходi. Нi, то не сонечко вставало з-за пралiсiв, аби дати людям теплий лiтнiй день. То була заграва: горiли мiстечки й села по той бiк Верещицi. Прийшла бiда, тож i плаче тепер…

Цей муж лежав нерухомо просто в калабанi. Вiн дивився своiми вже скляними очима на те сiре небо, що плакало над його тiлом. Муж не рухався – гримаса болю запеклася на обличчi. Грубi краплi з розгону падали на чоло, щоки, бороду, стiкали по волоссю. Вони поволi змивали той бiль – лице ставало спокiйнiшим.

Вишита дивним орнаментом сорочка була закривавлена, рана у грудях стала смертельною. Тiло уже б мало задубiти за цей час… Навкруги злiталися ворони i дивилися з гiлля на чоловiка, однак пiдлiтати не наважувались – щось iх стримувало. І тiльки дощ, не боячись, i далi обмивав загиблого…

Раптом чоловiк застогнав. Очi заплющилися. Видихнув. Тодi вдихнув, а далi ледве-ледве пiдняв свою важку правицю i став нею обмацувати рану. Це приносило мужевi бiль, так що вiн кривився стогнучи. Втомився. Полежав iще трохи, а тодi, зiбравши усю свою волю, сiв. Дощ раптом посилився, i полило наче iз вiдра. Чоловiк, похитуючись, витер долонею воду з обличчя. Очi його клiпали – iх пекло денне свiтло. За мить звикли. Муж почав шарити по калабанi, щось шукаючи у бруднiй водi. Його рука натрапила на сталеве лезо – i вiн витяг великий меч. Ще трохи посидiв, тримаючи лезо на колiнах, – вiдпочивав, немов пiсля важкоi роботи.

Довго сидiти не можна: треба вставати. Спираючись на рукiв’я, стогнучи, чоловiк пiдвiвся. Мимоволi ще раз помацав рану, тодi ж брудною рукою знову витер мокре вiд дощу обличчя.

«Добре погуляли», – мовив про себе i почав оглядатися.

Навколо нього валялося багато тiл. Дехто лежав мирно, нiби й справдi спав пiсля доброi пиятики. Але бiльшiсть були порубанi i тепер «валялися» iз розрубаними головами й пробитими животами в смердючих калюжах iз багна, кровi й дощовоi води.

Муж був дуже могутньоi статури: усiм богатирям – богатир. Вiн розiрвав на собi сорочку, здер iз себе, оголюючи груди, витер лезо меча, так що воно тьмяно посмiхнулося краплям дощу.

Його звали Михайлом. Вiн пам’ятав усе: нiч на Купала, смiх, спiви, багаття. Дикi поганськi забави… Тодi враз страшний крик:

– Обри!!!

Сiча була зла i немилосердна – поле засiяне трупами i своiх, i чужих. Михайло все дивився навколо себе: трупи, трупи, трупи