Настане день, закiнчиться вiйна…

Петро Михайлович Лущик

Історiя Украiни в романах

Роман «Настане день, закiнчиться вiйна…» здобув третю премiю на «Коронацii слова-2015». Подii цiеi сiмейноi хронiки вiдбуваються в галицькому селi Кам’янка Лiсна упродовж першоi половини ХХ столiття. В центрi роману – доля трьох братiв Засмужних, хлiборобiв, людей суто мирноi працi, яким, однак, доводиться воювати. Вiйни не оминули нiкого: Теодор пройшов страшний табiр Талергоф, Першу свiтову i вiйну за незалежнiсть Украiни; зазнав «принад» росiйського полону Іван; повернувся iнвалiдом з польсько-украiнськоi вiйни наймолодший брат Юрiй. Не вiдпустив молох вiйни i наступне поколiння родини. Проте, незважаючи на тяжкi випробування, Засмужнi завжди намагалися зберегти честь i прагнули за будь-яких обставин залишатися людьми.

Петро Михайлович Лущик

Настане день, закiнчиться вiйна…

Освячення церкви

Субота 10 червня 1905 року запам’ятаеться жителям Кам’янки Лiсноi надовго.

Тiльки благословилося на свiт, а на помiстях вже закипiла домашня робота. Кожен бажав якнайшвидше попорати господарство, щоб не запiзнитися на головне дiйство. У такий день нiхто не хотiв залишатися вдома. Навiть немiчнi старi люди просили своiх домочадцiв узяти iх з собою. Усi хотiли бути учасниками того величного свята, на яке чекали довгих чверть вiку i до якого кожен мав хоч якесь вiдношення.

День обiцяв бути погожим i сонячним. Видно, дощi, якi рясно змочили землю упродовж усього травня, нарештi закiнчилися; природа згадала про тепло i старалася компенсувати його селянам.

Але цiеi суботи про роботу нiхто не думав не лише у Кам’янцi Лiснiй, але й у навколишнiх селах. Ще мiсяць тому, одразу пiсля Великодня, священики церков виголосили, що в селi освячуватимуть новозбудовану церкву, це дiйство буде надзвичайним й запам’ятаеться надовго. Особливо наголошувалося на тому, що усiх вiрних особливо запрошував парох мiсцевоi церкви. Хоч на цьому священики звично замовкали, вiрнi все ж знали, що отець Іоанн Гавришкевич скоро розмiняе дев’ятий десяток, дуже немiчний, хворий на туберкульоз, а то й на щось страшнiше.

Інтерес до освячення церкви багатократно зрiс, як тiльки стало вiдомо, що до Кам’янки Лiсноi прибуде перемишльський епископ Костянтин Чехович. Всi знали, що отець Іоанн та епископ давнi друзi; Божа воля не раз зводила iх разом у справi служiння.

Тобто у людей був привiд вiдмовитися вiд звичноi роботи.

Єдинi, незадоволенi цим, були корови. Замiсть того, щоб вигнати iх зранку на пасовисько (як це бувало кожного дня), у стайнi нанесли скошеноi напередоднi трави i залишили самих. Це хоч i було смачним, але аж нiяк не могло замiнити блукання вигоном.

Худоба то тут то там голосно протестувала, але на неi не звертали уваги.

До початку служби Божоi залишалося ще багато часу, а до новозбудованоi церкви вже потягнулися брички i вози. Бiднiшi люди простували пiшки, в надii, що iх хтось пiдбере…

Молодий господар Теодор Засмужний приiхав возом, запряженим двома вiдгодованими добротними кiньми, ще за добру годину до вiдправи, але вiльного мiсця перед церквою вже не було.

Уся площа була запружена возами i бричками, помiж яких ходили чоловiки, щоб востанне кинути перед кiньми оберемок трави чи перевiрити стан збруi.

– Ого, скiльки тут! – захоплено вигукнув дев’ятирiчний брат Юрко, що сидiв поруч. – Нiколи ще не бачив стiльки коней. А ти?

– Ну, мене зараз бiльше цiкавить, де припнути коней, – вiдповiв Теодор.

– А он, дивись, вiльне мiсце. – Юрко показав на пiдвiс справа вiд входу.

– І ти гадаеш, що там тримають мiсце для нас?

Теодор пiдвiвся, оглянувся довкола й одразу ж повернув коней до подвiр’я недавно збудованоi школи, де вже стояло з пiвдесятка пiдвiд. Колись на цьому мiсцi мiсцевий жид Ізя тримав корчму, яку любили чоловiки i ненавидiли жiнки. Десять рокiв тому корчма якимсь чином згорiла, й отець Гавришкевич наполiг на тому, щоб замiсть розсадника нещасть i зарази побудувати школу.

За чоловiками, як належить, на покладенiй поперек воза дошцi, сидiла мама братiв. Мартi було вже за п’ятдесят. Вона була в мiру огрядна жiнка з майже повнiстю сивим волоссям, у якому