В’язниця душ

Богдан Вiкторович Коломiйчук

Ретророман

Богдан Коломiйчук (нар. 1984 р.) – украiнський письменник, володар Гран-прi мiжнародного конкурсу «Коронацiя слова-2013» за iсторико-авантюрний роман «Людвисар. Ігри вельмож». Автор збiрки детективних оповiдань «Таемниця Єви» (2014). Обидвi книжки вийшли друком у видавництвi «Фолiо». У творах письменника поеднуються захоплюючий сюжет, мiстика, гумор та правдивi iсторичнi факти.

«В’язниця душ» – третя книга автора, в якiй вiн найкраще проявив себе як майстер детективного жанру. Подii у повiстях, що увiйшли до видання, вiдбуваються у 1902–1903 рр. у Львовi. В основi сюжету кожноi повiстi – блискуче розслiдування заплутаноi справи, яке проводить львiвський комiсар Адам Вiстович. Карколомнi пригоди героiв гармонiйно доповнюе оригiнальна мiстика та зi смаком подана еротика.

Богдан Вiкторович Коломiйчук

В’язниця душ

Нiмфи болю

У Львовi на початку осенi 1902 року був собачий холод. Лiто закiнчилося раптово, i, здавалось, от-от одразу настане зима. Мрячив дрiбний холодний дощ, i час вiд часу зривався вiтер, гуркочучи погано крiпленою бляхою на дахах i жбурляючи в перехожих смiттям, що не встигло прилипнути до брукiвки.

Високий, дещо огрядний чоловiк, закутаний у довгий сiрий плащ, минув костел езуiтiв i попрямував уздовж Трибунальноi до готелю «Три корони». Тут вiн зупинився, ставши навпроти швейцара, який, силомiць усмiхнувшись, вiдчинив перед ним дверi.

У залi навпроти рецепцii чоловiк полегшено зiтхнув i опустив комiр плаща.

– Доброго ранку, – почувся лагiдний жiночий голос, – пан проживае чи бажае поселитись?

Гiсть побачив розкiшну брюнетку, що поспiшала йому назустрiч, i жадiбно ковзнув поглядом по ii звабливих формах, що ховались за пуританським строем рецепцiонiстки. Чорт забирай! Опинитися би з нею де-небудь в iншому мiсцi i за iнших обставин… Було помiтно, що дiвчина нервувала, i прибулий знав, чому. Вiн зняв капелюха i розстебнув плаща.

– Доброго ранку, – привiтався вiн, – нi, красуне, я не поселятимусь.

– Отже, пан у нас проживае, – прощебетала вона, – провести пана до його покоiв?

Авжеж! Йому б хотiлося цього паскудного ранку опинитися з нею в одних покоях. Вiн уявив, як бiля самих дверей обiймае цю кралю за стан i силомiць заштовхуе до номера. А далi зривае з неi цю iдiотську унiформу!..

– Щиро дякую, красуне. Ось вiн мене проведе.

Чоловiк указав на полiцейського фельдфебеля, що спускався до нього згори.

– О-о, пан з полiцii… – промовила брюнетка.

Усмiшка остаточно зникла з ii обличчя.

– Сюди, пане комiсаре, – гукнув фельдфебель, зупинившись за кiлька крокiв вiд них.

– У вас добра кава? – запитав гiсть у дiвчини, не звертаючи на нього уваги.

– Прямiсiнько з Вiдня, – понуро вiдповiла та.

– От i чудово, – сказав комiсар, – принесiть менi нагору. В той номер, де це сталося…

Вiн усмiхнувся iй, але усмiшки у вiдповiдь уже не дочекався. «Аякже, – подумав комiсар, дивлячись услiд брюнетцi, що поспiхом подалася виконувати його прохання, – у готелi зараз понад усе прагнуть здихатись полiцii. Тому не слiд розраховувати на приязнь».

Фельдфебель провiв його на третiй поверх i зупинився пiд дверима покоiв з номером «39». Вiдчинивши дверi, вiн пропустив уперед комiсара, а потiм зайшов сам.

Усерединi двое капралiв виструнчились при його появi, а навпроти з’явилася худорлява постать ад’юнкта Самковського.

– А-а, комiсар Вiстович, – кисло промовив ад’юнкт, – вiтаю пана.

– Вiтаю, – буркнув той у вiдповiдь.

Вони потисли один одному руки, i комiсар зняв свiй промоклий плащ.

На закривавленому лiжку лежав труп молодоi жiнки, бiля якого поралися полiцiйний лiкар i фотограф. Простирадло було вiдкинуто, й на оголеному тiлi виднiлося кiлька жахливих ран.

– Алоiза Вольфович, зняла покоi на добу, – упiвголоса промовив ад’юнкт, – донька Кшиштофа Вольфовича, пан знае, хто це?

– Не знаю, – трохи роздратовано вiдповiв комiсар.

Недiльного ранку натщесерце йому зовсiм не хотiлося напружувати пам’ять.

– Кшиштоф Вольфович – соляний магнат. Йому належить половина копалень у Бориславi. Сам вiн мешкае у Львовi, на Знесiннi, – мовив ад’юнкт.

– Повiдомили вже його?

Вiс