Сергiй Параджанов

Михайло Павлович Загребельний

Знаменитi украiнцi

Сергiй Параджанов (1924–1990) – особистiсть непересiчна в усьому, починаючи з походження (в енциклопедичному словнику його називають «грузинським i украiнським режисером вiрменського походження») i закiнчуючи усiм його життям. У серединi 1960-х вiн увiрвався в свiтовий кiнематограф фiльмом «Тiнi забутих предкiв», i з того часу про нього не припиняють говорити. Ексцентричний, непередбачуваний, епатажний Параджанов не бажав i не мiг жити «за правилами». Зрозумiло, що багатьом це не подобалось. Як сказав сам режисер, влада викреслила його з життя на 15 рокiв – його то саджали до в’язницi, то просто не давали працювати. І все-таки вiн вижив i продовжив творити.

Випущено на замовлення Державного комiтету телебачення i радiомовлення Украiни за програмою «Украiнська книга» 2015 року. Художник-оформлювач. О. М. Іванова

Михайло Павлович Загребельний

Сергiй Параджанов

Усiм вiдомо, що у мене три Батькiвщини…

Рядки новин, сухi та байдужi: «У Калiфорнii, в Лос-Анджелесi, 18 квiтня 2010 року вдови Сергiя Параджанова – Свiтлана Щербатюк, та Михайла Вартанова – Свiтлана Манучарян, вiдзначенi високими нагородами пiд час церемонiii винагородження на Мiжнародному кiнофестивалi у Беверлi-Хiлз. Панi Параджанова (педагог) i панi Вартанова (кiноредактор) прийняли цi нагороди. Ця премiя – свiдчення визнання ролi жiнки у життi митця-чоловiка. Вартанов (1937–2009) – автор фiльму «Параджанов: остання весна (1992)». Параджанов (1924–1990) – легенда та генiй всесвiтнього кiнематографа, як Феллiнi, Годар, Тарковський».

Приеднуюсь до вiтань Свiтланi Іванiвнi Щербатюк. Фiлолог на пенсii, вона викладала росiйську мову тисячам iноземних студентiв на пiдготовчому факультетi Киiвського унiверситету iм. Т. Шевченка. Багато з них досягли у себе вдома визначних висот. Коли Свiтланi Щербатюк була потрiбна термiнова операцiя, Кiпр зустрiв ii, немов друга.

Разом iз Суреном – сином Сергiя Йосиповича та Свiтлани Іванiвни – архiтектором, вони живуть у Киевi, у «сталiнцi» бiля Володимирського собору. Сюди, на вулицю Пирогова, йшов герой фiльму Параджанова «Киiвськi фрески». Стрiчку заборонили. Нiбито якимсь чудом залишилось 15 хвилин кiнопроб. Пiсля фiльму «Саят-Нова» («Колiр граната») з кiнця 1960-х на пiвтора десятирiччя його вiдлучили вiд Богом обраноi для нього професii. Параджанов провiв чотири роки в украiнських катiвнях i 9 мiсяцiв – у грузинських. Вiн перемiг. Вiн знав, що за нього моляться чеснi люди всього свiту, його рiднi, друзi, що на третьому поверсi киiвського будинку на нього чекають дружина, ii батьки Іван Омелянович та Кiра Романiвна, син Сурен.

На вiдкриттi виставки своiх художнiх творiв 15 сiчня 1988 року в Єреванi Параджанов пiдбивав пiдсумки:

«Бiографiя… Я не дуже пам’ятаю свою бiографiю. Чим е моя бiографiя? «Дард» [[1] (#_ftnref1) Дард – смуток, туга, горе (вiрм.).] – ось ii довiчна суть…

Я не професiонал i на це не претендую. Моя виставка – не е хобi, але е необхiднiстю моеi професii. Я режисер: навчався у видатних майстрiв Савченка та Довженка, вони обидва малювали, малював i Ейзенштейн, i мимоволi я почав малювати, робити колажi, стикувати фактури, шукати якусь пластику. Я хочу, щоб до виставки приходили дiти, адже нинi настав час шукати, знаходити та реалiзовувати прекрасне навколо нас – нашi гори, небо. Треба вмiти виражати пристрастi, бачити, кохати i благоговiти. Недостатньо кохати! Треба благоговiти.

Тому я й зробив спецiально кiмнату для дiтлахiв, де я показав завдяки лялькам пластику – передав трагедiю вiйни, з гумором показав Кармен i Хосе i навiть турка, який здав Карс. Це все дiтям наука: моi старi валiзи перетворились на слонiв, а слони перетворились на валiзи. Ось цей свiт дуже цiкаво вiдкриеться дiтям Вiрменii, якi заслуговують на пильну увагу, оскiльки нам треба багато реставрувати у Вiрменii в культурi, виховати споживача, вирiвняти загальний курс у краiнi. Одна з кiмнат – це «кiмната пам’ятi Тарковського». Я присвятив йому два манекени, яких назвав «Пiета», i спецiально зробив колаж про нiчного птаха. У «кiмнатi сяйва» – костюми до фiльму «Демо