Осiннi узори

Роман Іваничук

Роман Іваничук (нар. 1929 р.) – вiдомий украiнський письменник, громадський дiяч, лауреат Нацiональноi премii iм. Т. Г. Шевченка, Герой Украiни. У доробку патрiарха украiнськоi iсторичноi романiстики двадцять iсторичних романiв, якими вiн намагаеться, за його висловом, «внести дрiбку своеi працi для збереження й повернення iсторичноi пам’ятi в народi», служити йому «мечем i мислiю». Художне слово стало для Романа Іваничука саме такою зброею.

«Осiннi узори» – це книжка про звичайних людей, добiрка новел i оповiдань, написаних у рiзнi роки, з сюжетами, вихопленими просто з життя. Це своерiдна сповiдь письменника-життелюба, лiтописця не тiльки сивоi давнини, але й своеi епохи. В його творах можна знайти атмосферу, настрiй, образи, запахи й смаки улюблених мiст i мiсць, як вони закарбувалися у пам’ятi автора. Тут е все – радiсть, печаль, краса, усмiшка, кохання, надiя i смiх. А головне – в оповiдках (як iх називае автор) е мудрiсть. Справжня мудрiсть бачити свiтло навiть у сутiнках i вiддавати любов беззастережно i чесно. І цiею мудрiстю щедро дiлиться людина чиста, глибока – i водночас дуже проста. Власне, яким i повинен бути справжнiй мудрець.

Роман Іванович Іваничук

Осiннi узори

Новели та оповiдання

Свiт зловив мене, i я тiшуся тим

Замiсть передмови

Контратекст

Творчiсть Романа Іваничука – хiба це не одна з найяскравiших сторiнок у сучаснiй украiнськiй лiтературi? Вiд молодечоi новелiстики до «всенародних» «Мальв», котрi були популярними, мали стотисячнi тиражi й чи не сотнi рецензiй, мали мiльйони читачiв на «материку» i у всiх украiнських дiаспорах; вiд «Мальв» до елiтарного й, здаеться, нiде не рецензованого триптиху «Смерть Юди» – так виглядае ця непересiчна лiтературна бiографiя.

Якби хтось забажав сперечатися зi мною з приводу тих означень – прошу дуже, я готова аргументувати й упевнена, що переконаю кожного в своiй рацii. Це зовсiм не краснi слова з нагоди досить поважного ювiлею: Іваничук насправдi заслуговуе на визнання й навiть вищих суперлятивiв, але рiч у тiм, що я суперлятивiв терпiти не можу й похвалу переважно вимовляю над силу, як крiзь зуби, бо все досконале здаеться менi настiльки природним, що нiби iншим i бути не може. Але Роман Іваничук таки заслуговуе визнання, i нiчого не означають сьогоднiшнi малi тиражi, брак всеукраiнського розголосу чи брак рецензiй, друкованих фахових вiдгукiв, критичних й аналiтичних статей, на що так гiрко i майже з дiтвацькою безпосереднiстю скаржиться Іваничук. Це все нiчого не означае: сенс твору в ньому самому, а не у роздумах про цей твiр, i до цього треба звикати.

В одному з безконечних iнтерв’ю (а може, то була одна iз безконечних балачок i суперечок) я запитала, коли Іваничук почувався щасливiшим – у часи стотисячних тиражiв i стотисячного розголосу, чи тепер, коли бракуе можливостi видавати книжки, коли доводиться шукати спонсорiв i сподiватися бодай на одну фахову рецензiю? Звичайно, це була собi така дрiбненька провокацiя, бо я почула у вiдповiдь те саме, що й сподiвалася почути (жаль, але писаний текст не може передати характерноi iваничукiвськоi iнтонацii, я завше про це думаю пiд час газетярських iнтерв’ю): «Не можна ставити такi запитання. Щасливiшоi людини нема зараз у цiлому свiтi», – з властивим оптимiстичним максималiзмом вважае Іваничук.

Вiн може писати завжди, не вдаючись до якоiсь там самоцензури чи фiгури замовчування. Яка там самоцензура, коли можна писати все?! Іваничук часто йшов на ризик у лiтературi, державна незалежнiсть вважае вiн, подарувала нам незалежнiсть особисту, зокрема йому, як письменниковi й громадянину. Вiн вiльний, вiн абсолютно вiльний.

Але це неправда, маю охоту заперечити, хоча знаю, що наражаюсь на чергову суперечку. Не вiльний, не вiльний вiд тих розмаiтих обов’язкiв, котрi поклав i покладае на себе, вiд свого нестерпного «австрiяцького» характеру, коли геть усе чисто мусить бути абсолютно так, як вiн собi надумав, навiть годинники на всiх львiвських вежах мають ходити так, як ходить його годинник, i сонце мае сходити звiдти, звiдки вiн сподiваеться; вiн не вiльний також вiд своiх перекон