Слiди на пiску

Роман Іваничук

Роман Іваничук (нар. 1929 р.) – вiдомий украiнський письменник, громадський дiяч, лауреат Нацiональноi премii iм. Т. Г. Шевченка, Герой Украiни. У доробку патрiарха украiнськоi iсторичноi романiстики двадцять iсторичних романiв, якими вiн намагаеться, за його висловом, «внести дрiбку своеi працi для збереження й повернення iсторичноi пам’ятi в народi», служити йому «мечем i мислiю». Художне слово стало для Романа Іваничука саме такою зброею.

У своiй книзi «Слiди на пiску» Роман Іваничук хоче сказати, що навiть найнепомiтнiший слiд, який залишила на рiднiй землi чесна людина, нiколи безслiдно не зникае. Книга мiстить короткi повiстi, новели й есеi, написанi в рiзнi роки, а тому читач мае змогу оцiнити Романа Іваничука як майстра «малоi» прози. В маленьких оповiдках автор розмiрковуе про давню iсторiю Украiни та наше суперечливе сьогодення, розкривае характер людини крiзь призму душi при мiнiмумi зовнiшнiх подiй. Книга сповнена тривог за долю украiнського народу, однак пройнята вiрою у його велике майбутне.

Роман Іванович Іваничук

Слiди на пiску

Новели та оповiдання

Криворiвенськi етюди

(мозаiка)

Усi моi мандрiвки – то немовби прощання з тими краями, де я викохався й серед яких здавався самому собi вiчним, мов тi хiмчинськi пагорби, що колись менi, малому, заступали дороги, стежки й вивози до таемничого, сповненого загадок та несподiванок гiрського пасма, яке лише у снiжнi зими прозирало крiзь безлистi лiси до мого Трача величними бiлими банями, що пiдпирали славу сизого неба, тримаючи на собi його ваготу. І якби не вони, то й не знати, що сталось би iз моiм Трачем, а ще й з Хiмчином, Коростами, Цуцулином – напевне, те небо затопило б каламутною повiнню весь мiй дитячий рай, захований у байраках, видолинах i мочулах, й може, лише в погожi днi спливали б над туманами кучерявi острови верховiть бучин, дiбров, березин та ковчеги лисих пагорбiв…

І здавався я собi таким самим невмирущим, як тi живi струмки, що переплелися повсюдно в моему краю, а на низовинах, ген поза Трачем, де плине пiдступний i примхливий Прут, струмки зливалися в бурхливi потоки й спливали до славноi покутськоi рiки, щоб разом з нею загубитися в далеких морях, таких же вiчних, як i я. Однак мене нiколи не цiкавили незнанi води, вони iснували поза межами мого реального й уявного свiту – але ж бо починалися iз струмкiв i потокiв, що спливали на доли iз пiднiж бiловерхих гiр, якi ховалися за трацькими лiсами, – тi джерела й витоки завжди були для мене загадкою, й коли настав час, я переступив хiмчинську межу i днищами глибоких iзворiв подався у незвiстi, де збагнув не свою, а моеi землi вiчнiсть.

Й коли згодом та усвiдомлена власна короткочаснiсть й тимчасовiсть на вiчнiй землi стала для мене тривожно вiдчутною, я вибрався з моею Любкою в гори, щоб ще раз побачити iх зблизька, може, й востанне, хоч нiяк не мiг повiрити в те, що десь у розколинах Карпатських гiр зачаiвся момент моiх прощань…

* * *

Цього лiта ми вдруге приiхали вiдпочивати до Косова над Гук й чомусь цим разом не вiдчули тiеi тихоi радостi, що панувала серед нас минулого року, i дивно нам було, чому так сталося, бо ж не прохололи ми i наша любов не пригасла, а що змiнилося, не могли вiдгадати; пояснювали це, кожен для себе, тим, що повтор – то лише копiя первiсного враження, i взагалi нiщо в життi нiколи не повторюеться…

Погода в горах була така сама розкiшна, як i колись, плоский камiнь, обiч якого вирував водоспад, не розколовся, не надщербився, i каньйон, пробитий Рибницею, не змiлiв, навпаки – став гейби глибший, запаморочливiший, i корiння смерек, схожi на пазурi велетенських грифiв, завузловатилися ще густiше на стiнах каньйону, ще щiльнiше обплели iх, щоб не осунулися, не осипалися пiском на дно провалля, i вiчний шум борiв i текучих вод так само зливався в безнастанний гул, без якого свiт оглух би, занiмiв, а жива Рибниця стала б мертвоводним Стiксом; так якi ж то перемiни тут зайшли, що повiтря над Гуком гейби схолоднiло, що зчорнiла синява прилеглих до рiчки смерекових борiв, i ми обое вiдчули якусь непоправну втрату, а що згубили, не могли в