Проект «Украiна». Галичина в Украiнськiй революцii 1917–1921 рр.

Микола Романович Литвин

Поштовхом до початку Украiнськоi революцii 1917–1921 рр. стала Лютнева революцiя в Росiйськiй iмперii. В тi часи Украiна пережила рiзнi форми нацiональноi державностi – УНР, Украiнська держава, ЗУНР, але державну незалежнiсть утримати все-таки не змогла, Украiнська нацiонально-демократична революцiя зазнала поразки. Причин було багато: це i незгуртованiсть полiтичноi елiти, i незавершенiсть процесу формування нацii, i вiдмiнностi мiж нацiональними та соцiальними завданнями визвольного руху, i його обумовленiсть зовнiшнiми полiтичними й насамперед военними факторами.

У книжцi львiвського iсторика М. Литвина розповiдаеться про роль i мiсце Галичини та галичан в Украiнськiй нацiонально-демократичнiй революцii. Особливу увагу придiлено державотворенню Захiдно-Украiнськоi Народноi Республiки, провокативнiй полiтицi бiльшовицькоi Росii, яка намагалася влiтку 1920 року прищепити «любов» галичан до Галицькоi Соцiалiстичноi Радянськоi Республiки. І хоча своеi мети Украiнська революцiя не досягла, ii значення важко переоцiнити, оскiльки вона спонукала новi поколiння до спроб розбудови власноi держави та здобуття незалежностi.

Микола Литвин

Проект «Украiна»

Галичина в Украiнськiй революцii 1917–1921 рр.

Вступне слово

Історiю люди, як правило, не люблять i не знають, бо ii уроки та наслiдки, насамперед трагiчнi, мають властивiсть повторюватися. Зрозумiло, що це не завжди подобаеться новим полiтикам i представникам влади. Зрештою, уроки вiйн i революцiй першоi половини ХХ ст. мають засвоiти не лише лiдери Украiнськоi революцii гiдностi 2013–2014 рр., але i ii опоненти та супротивники, якщо вони хочуть жити в демократичнiй незалежнiй Украiнi, в сiм’i вiльних европейських краiн.

Утiм, сучаснi суспiльно-полiтичнi проблеми Украiни неможливо вирiшити лише економiчними реформами, е потреба також з’ясувати причини i засоби функцiонування колективноi та iсторичноi пам’ятi в окремих регiонах держави, вплив на iх формування зовнiшньополiтичних чинникiв, насамперед краiн-сусiдiв – Росii, Польщi, Румунii, Угорщини та iн. На жаль, наша колективна пам’ять е дуже травматичною: влада i полiтики тривалий час вiдзначали, як правило, не перемоги, а поразки вiд агресорiв i тим самим толерували мiфи сусiдiв про украiнця як молодшого брата, якому завжди бракувало державного досвiду й етнокультурноi досконалостi. Майдан 2013–2014 рокiв та вiйськово-полiтичнi протистояння з росiйськими сепаратистами на Донбасi засвiдчили бажання бiльшостi громадян усiх регiонiв держави жити в единiй державi, боронити соборнiсть украiнських земель, шанувати етнокультурнi та iсторичнi традицii Галичини, Закарпаття, Буковини, Надднiпрянщини, Донбасу, Криму. На жаль, радянський спадок та iнформацiйнi експансii ворогiв сприяли iсторичному безпам’ятству кiлькох поколiнь спiввiтчизникiв.

Окрiм того, треба пишатися тим, що ми маемо тисячолiтню традицiю украiнськоi нацiональноi державностi. Ідея соборностi теж мае тисячолiтню традицiю. На свiтанку нацiональноi iсторii вирiшальну роль для територiальноi й духовноi едностi наших предкiв русинiв вiдiграло прийняття християнства 988 р. князем Володимиром. Вiрнi християнству землi об’еднали в Киiвську Русь. Вiдтак виникла Киiвська церква як гiлка Вселенськоi церкви. Традицii Киiвськоi Русi продовжила Галицько-Волинська держава. Один з ii трьох королiв – Данило пiд час коронацii короною, надiсланою 1247 р. папою Інокентiем IV, пiдкреслив, що прагне едностi всiх християн, поеднання Риму з Константинополем. Однак вже в наступнi столiття живе тiло народу було розчленоване: захiднi землi опинилися пiд владою Литви, а згодом Польщi; Буковина i Придунайськi землi потрапили до Молдовського князiвства, а потiм Польщi, Угорщини, Туреччини. Ще ранiше, в XI ст., Закарпаття вiдiрвала Угорщина. На жаль, у цьому регiонi залишилися сили, якi прагнуть будь-якими засобами маркувати кордон iсторичноi Угорщини. Видаеться, що величний пам’ятник угорцям на Верецькому перевалi, неподалiк могил карпатських сiчовикiв 1939 р., як, зрештою, росiйськiй iмператрицi в ц