Привид

Ю Несбьо

Інспектор Харрi Холе #9

Норвежець Ю Несбьо (нар. 1960 р.) у себе на батькiвщинi спочатку став вiдомим як економiчний оглядач (вiн закiнчив Норвезьку школу економiки), потiм як рок-музикант i композитор популярноi групи «Di Derre», а наприкiнцi 90-х ще i як письменник, автор серii романiв про полiцейського Харрi Холе. Перший iз романiв серii – «Нетопир» (1997) – був визнаний кращим детективом Скандинавii, удостоiвся у критикiв звання «миттевого бестселера» й принiс автору престижну премiю «Срiбний ключ». У видавництвi «Фолiо» вийшли друком романи Ю Несбьо «Нетопир», «Червоногрудка» та «Безтурботний».

Колишнiй полiцейський Харрi Холе пiсля кiлькох рокiв знову повертаеться до Осло, щоб розслiдувати справу, в якiй сина його коханоi жiнки Олега звинувачують у вбивствi. Невидимий бiк Осло, розмаiття наркотикiв, наркодилери, боротьба за ринок збуту… Хто за цим усiм стоiть? Харрi навiть уявити не мiг, до чого призведе його розслiдування…

Ю Несьбьо

Привид

Частина перша

1

Пронизливi верески кликали ii i гнали вперед. Наче гострi акустичнi списи пронизували вони всю решту звукiв у центрi нiчного Осло: безперервне гудiння автомобiлiв за вiкном, далеку сирену, чие виття то наростало, то спадало, та церковнi дзвони, що почали бренькати неподалiк. Вона вирушила на полювання за поживою. Провiвши носом по огидному засмальцьованому лiнолеуму на кухоннiй пiдлозi, блискавично вловила й розсортувала навколишнi запахи на три категорii: iстiвнi, загрозливi та неiстотнi для виживання. Їдкий сморiд сiрого цигаркового попелу. Солодкий, мов цукор, аромат кровi на шматку бавовняноi вати. Гостро-гiркий запах пива на кришцi пляшки з-пiд свiтлого пива «Рiнгнес». З порожньоi металевоi гiльзи, призначеноi для свинцевоi кулi дев’ять на вiсiмнадцять мiлiметрiв, долiтали газовi молекули сiрки, селiтри та вуглецю. Така куля називалася «макаровською» – за назвою пiстолета Макарова, для якого цей калiбр був початково розроблений. Дим з досi тлiючоi цигарки iз жовтим фiльтром та чорним папером, на якому виднiвся росiйський iмперський орел. Тютюн можна iсти. І раптом – запах алкоголю, шкiри, мастила та асфальту. Черевик. Вона обнюхала його. І вирiшила, що iсти його буде важче, анiж оту куртку у шафi, що смердiла бензином та дохлою твариною, з якоi була зроблена. А потiм мозок пацючихи зосередився ось на чому: як же ж продертися крiзь оте, що лежало поперед нею? Вона намагалася протиснутися i з одного боку, i з другого, спробувала пролiзти пiд низом, але не змогла, незважаючи на те, що була лише двадцять п’ять сантиметрiв завдовжки i важила всього-на-всього пiвкiлограма. Перепона лежала на боцi спиною до стiни, перекриваючи доступ до нори, де восьмеро новонароджених, iще слiпих та безволосих дитинчат верещали все гучнiше й гучнiше, просячи ii молока. Ця гора плотi смердiла сiллю, потом та кров’ю. То було людське тiло. Живе людське тiло: крiзь голодне пищання своiх дитинчат ii чутливi вуха зачули слабке серцебиття.

Вона перелякалася, але вибору не мала. Необхiднiсть годувати свою малечу взяла гору над усiма небезпеками, усiма складнощами та всiма ii iнстинктами. І вона пiдняла носа догори, наче намагаючись нюхом вiдчути вiрне рiшення.

Церковнi дзвони почали бити в унiсон з людським серцем. Один удар, другий. Третiй, четвертий…

Вона вишкiрила зуби.

Липень. От зараза! В липнi помирати не можна. Це менi справдi церковнi дзвони чуються, чи то – галюциногени в отих чортових кулях? Що ж, значить прийшов гаплик. Утiм, яка в бiса рiзниця? Там чи тут. Зараз чи згодом. Але невже я i справдi заслужив на те, щоби померти у липнi? Коли спiвають пташки, дзенькотять пляшки, з рiчки Акерсельва лине смiх, а прямо пiд твоiм вiкном чути звуки шалених лiтнiх веселощiв? Невже я заслужив, щоби отак лежати на долiвцi брудного закапелка, з додатковим отвором у моему тiлi, з якого витiкае все: i життя, i скороминущi, мов блискавки, спогади про все те, що привело мене сюди? Все – маленьке й велике, цiлий оберемок випадкових та не зовсiм випадкових подiй; невже це я, невже це – кiнець, невже це – мое життя? А я ж мав плани на майбутне! Але тепер усе це перетвор