Сповiдь

Жан-Жак Руссо

Жан-Жак Руссо (1712–1778) – видатний французький фiлософ епохи Просвiтництва. Його «Сповiдь» – найвiдомiший автобiографiчний роман у свiтовiй лiтературi, який уже понад двiстi рокiв привертае увагу широкого читацького загалу. Свiй останнiй твiр Руссо вважав дослiдженням людськоi душi. Вiдтворюючи подii свого життя та власнi переживання, фiлософ оголюе «всю правду своеi натури», включаючи найiнтимнiшi й найбруднiшi ii лабiринти. Починаючи «Сповiдь» iз самого народження, Руссо розповiдае про свое дитинство i юнiсть, про те, як йому довелося пробиватися у чужому ворожому оточеннi, вражаючи читача не лише викладенням автобiографiчного матерiалу, а й смiливим, тонким самоаналiзом.

Жан-Жак Руссо

Сповiдь

Частина перша

Книга перша

1712–1728

Intus, et in cute.[1 - Всерединi i пiд шкiрою (лат.) – рядок iз вiрша давньоримського поета Персiя: «А тебе i без шкiри, i в шкiрi я знаю».]

Я починаю нечувану рiч, яка не матиме послiдовникiв. Я хочу показати собi подiбним людину в усiй справдешностi природи, i такою людиною буду я сам.

Лише я знаю власне серце i знайомий з людською природою. Я не схожий на тих, кого зустрiчав, i смiю думати, що вiдрiзняюся вiд усiх людей, котрi живуть нинi. Якщо я i не кращий за iнших, то принаймнi iнакший. І на погане чи на добре вчинила природа, розбивши форму, в якiй був я вилитий, можна буде мiркувати, лише прочитавши цi рядки.

Хоч коли пролунала б сурма Страшного суду, я постану перед Вищим Суддею з цiею книгою в руцi. І голосно скажу: «Ось усе, що я зробив, про що думав i чим був. Я однаково щиро розповiв i про добрi своi справи, i про лихi. Я не приховав нiчого поганого, не додав нiчого хорошого, а як десь i пiдбавив словам меду, то лише заповнюючи прогалину, викликану забудькуватiстю. Я мав за iстину те, що менi такою й здавалося, а не очевидну брехню. Я показав себе таким, яким був – нiкчемним i негiдним, коли учиняв негiдно, добрим, великодушним i високим, коли учиняв добре, я вiдкрив свою душу такою, якою ii бачив Ти Сам. Тож збери навколо мене незлiченний натовп подiбних менi, о Всевiчний, i хай вони вислухають мою сповiдь, хай плачуть про мою негiднiсть i червонiють за моi слабкостi. Хай кожен з них так само щиро вiдкрие свое серце бiля узнiжжя Твого трону, i хай бодай один наважиться сказати Тобi: «Я кращий, нiж той чоловiк».[2 - Цю думку Руссо повторюе також в листах до Мальзерба вiд 4 сiчня 1762 р. та Дюкло вiд 13 сiчня 1765 р.]

Я народився в Женевi, 1712 року вiд громадянина Ісаака Руссо i громадянки Сюзанни Бернар. Батько успадкував незначну частину маетку, подiленого мiж п’ятнадцятьма дiтьми, i жив лише зi свого годинникового ремесла, в якому був справдi великим майстром. Моя мати, дочка пастора Бернара, була багатшою: вона мала розум i красу. Не без труднощiв домiгся батько ii руки. Їхне взаемне кохання почалося майже одночасно з iхнiм життям, змалечку вони гуляли разом вечорами пiд каштанами Женеви i в десять рокiв стали нерозлучнi. Обое вони, з природи нiжнi й чутливi, чекали лише на пробудження взаемного почуття, чи, радше, це почуття чекало на них, i тодi кожен вiддав свое серце тому, що вiдкрилося йому назустрiч. Доля, здавалося, стояла на завадi iх коханню, та насправдi лише заохочувала його. Не зумiвши домогтися руки милоi, юний закоханий умирав з горя, i вона порадила йому поiхати геть, аби забути ii. Вiн повернувся зi своiх мандрiв ще дужче закоханим, нiж ранiше. Кохана залишилася вiрна йому й зустрiла його з нiжнiстю. Пiсля такого випробування iм зоставалося лише кохати одне одного все життя, у чому вони й присяглися, а Небо благословило iхне присягання.

Габрiель Бернар, материн брат, покохав одну з батькових сестер, але вона погодилася вийти за нього лише за умови, що ii брат одружиться з його сестрою. Любов улаштувала все, i за один день зiграли два весiлля. Отже, мiй дядько був чоловiком моеi тiтки, а iхнi дiти стали менi двiчi двоюрiдними. При кiнцi року в кожноi пари народилося по дитинi; потiм знов довелося розлучитися.

Дядько Бернар був iнженером i подався служити до Імперii та Угорщини, де правив принц Євгенiй. Вiн вiдзначився при обл