Санаторiйна зона

Микола Хвильовий

Миколу Хвильового (1893–1933) ще за життя називали революцiйним романтиком, «мiцно зв’язаним з кращими традицiями украiнськоi лiтератури» (М. Рильський). Передчуття страшних сталiнських репресiй (недарма герой Хвильового бачить бюст «чорного папи комуни» на фонi заграви) та страждання поневоленого народу Украiни в часи Голодомору 1932–1933 рр. пiдштовхнули письменника до вiдчайдушного протесту – вiн пiшов з життя, як один з його улюблених героiв, який своею смертю спробував закликати революцiю до милосердя.

Микола Хвильовий

Санаторiйна зона

Романтик «в дiадемi червоного страждання»

Червоного кольору романтик революцii Микола Хвильовий не любив. «Пiдвiвся день… Пролляв червоною фарбою на сiрий тоскний краевид. Чи кров’ю може? Може кров’ю?»[1 - [i] (#_ednref1) Хвильовий Микола. Твори: у 2 т. – К.: Днiпро, 1991. – Т. 1. – С. 79 (далi посилання в текстi).] Червоний збуджував, тривожив сумлiння, навiював настроi тривоги, душевного неспокою, вiдроджував пережитi сцени жорстокоi вакханалii насильства, густi запахи кровi й смертi. «В лiхтарях червоних вiдблиски кровi – це юнача кров – моя» (1, 89).

Любив синiй колiр, блакитний, голубий. «Туди, в блакитнi гарячi грози, стрiлою натовп – летiв». Там, де «проросла блакить», свiтло, простiр, душевна рiвновага i гармонiя, надiй безмежжя, вiчнiсть. Душа митця прагне гармонii свiту, його iдеал – той душевний настрiй, коли «мiрiади мiрiадiв голубих метеликiв над гармонiею моеi душi» (1, 301), «гармонiя iстоти» i поривання образним словом «осiдлати» голубий вiтер творчого самозвершення: «З тобою, вiтре, побiжу в дiадемi червоного страждання» (1, 91).

Той свiт, у якому живе письменник, не прагне гармонii – вiн жорстокий i абсурдний, ворожий творчiй особистостi, яка вимушена або славити його, або бунтувати проти нього, або вiд нього вiдчужуватися i неминуче втрачати особисту i творчу свободу.

А втрата творчоi свободи для Миколи Хвильового означала смерть.

…13 травня 1933 року Микола Хвильовий запросив до себе в квартиру в письменницькому будинку «Слово» своiх друзiв-письменникiв Майка Йогансена, Миколу Кулiша, Григорiя Епiка, Івана Днiпровського, Івана Сенченка, Юрiя Смолича начебто для читання нових роздiлiв роману «Іраiда». Пили чай, говорили, господар узяв гiтару i почав спiвати, декламувати «Беси» О. Пушкiна. Раптом вийшов в iншу кiмнату. Пролунав пострiл.

Дехто iз письменникiв, зокрема Юрiй Смолич, устиг прочитати залишену на столi передсмертну записку:

Арешт Ялового – це розстрiл

цiлоi Генерацii… За що?

За те, що ми були найщирiшими

комунiстами? Нiчого не розумiю,

За Генерацiю Ялового вiдповiдаю

перш за все я, Микола Хвильовий

«Отже», як говорить Семенко…

ясно.

Сьогоднi прекрасний соняшний день.

Як я люблю життя – ви й не

уявляете. Сьогоднi 13. Пам’ятаете,

Як я був закоханий в це число?

Страшенно боляче.

Хай живе комунiзм.

Хай живе соцiялiстичне будiвництво.

Хай живе комунiстична партiя.

P. S. Все, в тому числi й авторськi права, передаю Любовi Уманцевiй. Дуже прошу товаришiв допомогти iй i моiй матерi.

13/V-1933 р.

Микола Хвильовий.

Та була на столi ще одна передсмертна записка, яку швидко, як i першу, прибрали до рук органи ОДПУ. Адресована вона доньцi дружини письменника Любовi Григорiвнi Уманцевiй, якiй вiн заповiдав усе свое майно та авторськi права. Про цей лист батька Любов Уманцева дiзналася лише 13 грудня 1988 р. – через 55 рокiв, коли прибула до Киева на вечiр, присвячений 95-рiччю з дня народження Миколи Хвильового, який органiзував Інститут лiтератури iм. Т. Г. Шевченка НАН Украiни.

Золотий мiй Любисток,

пробач мене, моя голубонько сизокрила за все.

Свiй нескiнченний роман, мiж iншим, вчора я знищив не тому, що не хотiв, щоб вiн був надрукований, а тому, що треба було себе переконати: знищив – значить уже знайшов у собi силу волi зробити те, що я сьогоднi роблю.

Прощай, мiй золотий Любисток.

    Твiй батько М.Хвильовий

    13/V-1933 р.

    Харкiв.

…Нiяк не мiг наважитися колишнiй секретар ЦК Компартii Украiни з iдеологii, академiк АН УРСР Федiр Данилович Овчаренко прийти на вечiр пам’ятi Миколи Хвильо