Доводи розсудку

Джейн Остен

Свiт творiв англiйськоi письменницi Джсйн Остен (1775–1817) – свiт звичайних чоловiкiв i жiнок, доволi буденний, розмiрений i в той же час не позбавлений драматизму. Тонкий психолог i знавець людського серця, письменниця створила надзвичайно виразнi й правдивi образи. Їi героi – живi люди, з усiма iх достоiнствами i недолiками, здатнi i на високi почуття, i на великi помилки.

Ще зовсiм юною Енн Еллiот, героiня роману «Доводи розсудку», зустрiла свою любов, але змушена була вiдмовитися вiд коханого заради iнтересiв сiм'i. Довгi роки розлуки, що минули до iхньоi новоi зустрiчi, довели: час не власний над iстинними почуттями, i хоча крок до щастя зробити непросто, героi впевненi – лише доводи власного розсудку повиннi керувати нашими вчинками, стримувати пристрастi та застерiгати вiд зради, у тому числi вiд зради у коханнi…

Джейн Остен

Доводи розсудку

Роздiл І

Сер Волтер Еллiот з Келлiнч-холла в Сомерсетi був не такою людиною, щоб собi на втiху брати до рук iще якусь книгу, окрiм «Книги баронетiв». У нiй вiн шукав занять у години дозвiлля та розради в години смутку; в нiй вiн споглядав деякi грамоти, що збереглися зi стародавнiх часiв, пiдносячись духом вiд захоплення й пошани; у нiй вiн перегортав сторiнки з майже незлiченними iменами вискочнiв минулого столiття з жалем та зневагою, що легко звiювали його думки вiд обтяжливих домашнiх справ; у нiй, якщо жодна з iнших сторiнок була неспроможна допомогти, вiн завжди мiг прочитати власну iсторiю з жадiбною цiкавiстю, що нiколи не згасала; i саме на цiй сторiнцi звичайно вiдкривався улюблений том:

«ЕЛЛІОТ ІЗ КЕЛЛІНЧ-ХОЛЛА

Волтер Еллiот, народжений березня 1 дня 1760 року, взяв шлюб липня 5 дня 1784 року з Елiзабет, дочкою мiстера Джеймса Стiвенсона, маеток Саут-парк, що в Глостерському графствi. Вiд цiеi дружини вiн мав дiтей: Елiзабет, народжену червня 1 дня 1785 року; Енн, народжену серпня 9 дня 1787 року; мертвонародженого сина, листопада 5 дня 1789 року; Мерi, народжену листопада 20 дня 1791 року».

Саме в такому виглядi цей роздiл спочатку вийшов iз-пiд рук друкаря; але сер Волтер удосконалив його, додавши, для свого знання i знання членiв своеi родини, цi слова пiсля дати народження Мерi: «Побралася грудня 16 дня 1810 року з Чарлзом, сином та спадкоемцем мiстера Чарлза Мазгроува, маеток Апперкросс, що в Сомерсетському графствi», а також додавши найвищою мiрою точне число та мiсяць до того року, коли вiн утратив дружину.

Далi, як заведено, iшла iсторiя пiднесення давнього та шанованого сiмейства: як воно вперше оселилося в Чеширi i, як потiм згадувалося в iсторичних працях сера Вiльяма Дагдейла, подарувало округовi кiлькох шерифiв та представникiв у трьох парламентах пiдряд; як виявляли його сини вiрнiсть коронi i як було iх вшановано баронетським титулом у перший рiк правлiння Карла II, з перелiком усiх Мерi та Елiзабет, з якими вони одружувались; усе це становило цiлi двi сторiнки форматом в одну дванадцяту частину аркуша та закiнчувалося гербом i девiзом: «Головний маеток Келлiнч-холл, що в графствi Сомерсет»; пiсля чого – знову рукою сера Волтера – було написано: «Можливий спадкоемець – мiстер Вiльям Волтер Еллiот, правнук другого сера Волтера».

Марнославство було головною рисою характеру сера Волтера, цiлком задоволеного собою та своiм становищем. Вiн був надзвичайно вродливим за часiв своеi молодостi; залишався гарним i в п'ятдесят чотири роки. Лише деякi жiнки так дбають про свою вроду, як пiклувався про неi сер Волтер; i навряд щоб камердинер якогось новоспеченого лорда мiг бути бiльш задоволений тим мiсцем, яке йому належало в суспiльствi. Вище, нiж благословення краси, сер Волтер ставив лише благословення баронетства; i, поеднуючи в собi цi дари, вiн був постiйним об'ектом найтеплiшого самошанування й захоплення собою.

Проте його привабливiсть i титул вартi були такоi вдячливостi, адже лише завдяки iм вiн знайшов дружину, якiй значною мiрою поступався в усiх iнших вiдношеннях.

Ледi Еллiот була чудовою жiнкою, розумною i люб'язною; ii судження та вчинки, окрiм хiба що юноi легковажностi, через яку вона зробилася ледi Еллiо