Мир хатам, вiйна палацам

Юрий Смолич

Історiя Украiни в романах

Змiнюються часи, змiнюються епохи, а з ними змiнюються нашi погляди на тi чи iншi iсторичнi подii. Але хто може сказати цiлком впевнено, як треба розставити всi крапки над «i», як все було насправдi i хто був правий чи винний? Особливо якщо це стосуеться таких складних та неоднозначних подiй, як, наприклад, подii в Украiнi мiж двома революцiями 1917 року – лютневою та жовтневою. Саме цi часи описанi в романi видатного украiнського письменника Юрiя Смолича «Мир хатам, вiйна палацам». Так, письменник писав цей роман у радянськi часи, так, нинi постатi Грушевського, Винниченка, Петлюри та iнших дiячiв сприймаються iнакше, нiж тодi. Але це не означае, що цей роман – така собi примiтивна агiтка, зовсiм нi. Це – епiчна картина, погляд людини, яка бачила тi подii своiми очима. І тому цей твiр, поза всякими сумнiвами, буде цiкавий сучасному читачевi, що не байдужий до iсторii рiдноi краiни.

Юрiй Смолiч

Мир хатам, вiйна палацам

Квiтень

Колотнеча за Собачою тропою

1

Розмова мiж двома поколiннями була серйозна. Вони стояли двое: Данило Бриль i Тося Колиберда – вiд сьогоднi вона прозиватиметься тiльки Бриль Тося, – стояли блiдi й перестрашенi, але рiшучi й майже зухвалi перед грiзним Іваном Антоновичем Брилем, батьком, та ще грiзнiшим Максимом Радивоновичем Колибердою, теж батьком. Меланя Бриль, мати, та Марта Колиберда, теж мати, тихо схлипували, журно похилившись одна однiй на плече, – три кроки вiддаля, за штахетиком палiсадника.

Прозорий весняний ранок бринiв у цю пору над печерськими ярами i Собачою тропою. Молодь з Рибальськоi вулицi ще ген коли подалася до Днiпра на гулянки. Старших сумирний благовiст з лаври настiйно скликав на «гробки»: зайшла поминальна недiля. Але в двох сусiднiх подвiр'ячках – Брилiв та Колибердiв, двадцять рокiв нерозливних у дружбi, – не було нi спокiйно, нi весело: гукалося мало не на гвалт, зразу в три i три голоси.

– Ну-у-у?! – перегукав-таки всiх старий Іван Бриль.

І потому нарештi запала титла, та така, неначе раптом впала бомба i зараз мае бути вибух, страшний своiми руйнуваннями. І тiльки старий Максим Колиберда проказав тихо, але так швидко, наче стрiляв з кулемета:

– Повтори, що ти сказав!

Вiн не зiйшов з мiсця, але виглядало так, нiби страшенно метушиться, – так швидко мiнилися рiзнi вирази гнiву на його обличчi та ходором ходила цiла його щупла, але жилава постать.

Кремезний Іван Бриль, навпаки, стояв закам'янiлий, глибоко застромивши руки в кишенi i похиливши голову наперед, – аж його могутнi плечi пiшли вгору i вигорбились.

Данило Бриль виразно вiдчув, що батькова правиця зараз похопиться до паска. І вiн зблiд ще дужче. В вiсiмнадцять лiт не знести доторку батькового ременя, i коли б таке трапилось, то вже нiхто б не поручився, що мае статися далi.

Тося теж була блiда. Але вона видавалася спокiйнiшою: можливо, вона просто не усвiдомлювала небезпеки. Кiнець кiнцем, iй же було тiльки сiмнадцять рокiв.

– Ми оженились… – вдруге сказав Данило.

Старий Максим Колиберда тонко зойкнув:

– Що?!

І вiн ступив крок – один тiльки крок, а виглядало це так, нiби вiн кинувся бiгти дуже далеко.

– А ти, дiвко, скажи?

– Оженились… – ледь ворухнула блiдими устами Тося.

Мами заплакали вголос.

Дивне i прикре було це голосiння такого чудового весняного ранку. Звiльнена вiд снiгу земля парувала пiд щедрим сонцем, попiд парканом вже схоплювалась морiжком нiжна зелена травичка, грядки на городi та клумби в палiсаднику були вже розпушенi пiд розсаду, бруньки на каштанах стiкали липучим соком, тополя обвiшалася сережками, а на берiзцi лопотiли дрiбнi листочки. Повiтря насичували духмянi й п'янкi пахощi квiтня, дихалося легко i жадiбно, i калатання церковного дзвона чулося так далеко, що саме шатро прозорого неба здавалось вищим i, без жодного сумнiву, – бездонним та безмежним. Та й мовилося зараз не про мертве ж, а про живе, не про кончину, а про зародження нового життя. А два жiночi голоси – в два голоси – затужили, як над покiйником.

Поважний Іван Бриль коротким порухом руки спинив гарячкуватого й юрткого Максима Колиберду. Бомба