Перейти темряву

Ирэн Роздобудько

Ірен Роздобудько – одна з найвiдомiших украiнських письменниць, авторка популярних книг «Пастка для жар-птицi», «Гудзик», «Амулет Паскаля», «Все, що я хотiла сьогоднi»…

«Перейти темряву» – нове творiння письменницi, трилер про манiяка та його невинних юних жертв… Вiн не кат – вiн дослiдник, i вiн дуже хоче знати, що вiдчувають цi прекраснi метелики з вiдiрваними крильцями… Потiшнi, вони кумедно повзають та звиваються, намагаються злетiти i не розумiють, чому не виходить…

На 154 сторiнках захопливого роману – долi десяткiв тисяч украiнок, що iх продали у рабство за кордон та змусили працювати повiями. І не всi повертаються з неволi, бо лиш одиницям вдаеться…перейти темряву.

Ірен Роздобудько

Перейти темряву

Двадцять рокiв тому

…Маленький Мiка нiколи не бувае на вулицi сам.

Хiба що прийде тiтонька Льоля. І тодi можна буде тихенько, але наполегливо, поки Льоля iз мамою п’ють каву або коричневий прозорий напiй з череватоi пляшки, час вiд часу скиглити: «Хочу на ставок… Хочу на ставок…»

Тiтонька Льоля не така заклопотана, як мама. І не така сувора. Маленький Мiка точно знае: якщо ось так поскиглити хоча б годинку, Льоля обов’язково зглянеться. А мамi просто набридне слухати це скавчання, i вона скаже:

– Забери цього дебiла! Я бiльше не можу!

Що таке «дебiл», Мiка не знае, проте слово йому подобаеться, а головне, це означае, що зараз тiтонька Льоля зiтхне й скаже:

– Що ж, малий, ходiмо. Тiльки не бiльше, як на пiвгодинки!

І тодi маленький Мiка прожогом кинеться по своi заповiтнi знаряддя – скляний пiвлiтровий слоiк та сачок, натягне шорти, улiзе в розтоптанi сандалики i, згоряючи вiд нетерпiння, застигне на порозi.

Ой, як довго Льоля застiбае своi моднi черевички, пiдфарбовуе й без того яскравi губи! Та ще й по цигарцi треба викурити з мамою – «на дорiжку»!

– Льолька! Тiльки не довго! – наказуе мама. – Я поки поставлю картоплю!

І вони вирушають на ставок, який поруч iз iхнiм багатоповерховим будинком.

Ставок – це диво! У його густих заростях усе рухаеться, шарудить, стрекоче, усе сповнене невiдомого життя. Мiка з задоволенням ступае на вогку траву i уявляе, що пiд його ногами – величезнi, невидимi людському оку, мiста з дивовижними мешканцями: комахами, мурашками, жучками, черв’яками… І там вируе свое життя, i там, так само, як i у «великому свiтi», е будинки, магазини, школи, стадiони. Тiльки живуть там не люди, а маленькi комахи.

І Мiка добре чуе, як лущаться пiд його сандаликами всi iхнi споруди (можливо, такi ж самi, як i його багатоповерхiвка, тiльки дуже-дуже малi!). Але роздивитись наслiдки руйнування майже неможливо: надто рясно росте трава.

Краще спостерiгати за мурашником. Якщо гiлкою розворушити його, стае дуже добре видно коридори, кiмнатки, пiдземнi переходи, а головне – метушню, що здiймаеться там. Зовсiм як у кiно про вiйну! От тiльки прикро, що не чутно нiяких звукiв! А галасу, певно, там багато. І усе це наробив вiн, маленький Мiка, володар мурашиного всесвiту!

Пiсля мурашника черга доходить до ще одного захоплення – ловити бабок та метеликiв. Треба нахапати iх якнайбiльше, адже на все про все – лише пiвгодини, Льоля довше не чекатиме.

Добре було б ще жабу впiймати – iх тут безлiч. Виблискують гладкою мокрою шкiрою, мов пластмасовi! Огиднi, лупатi, з м’якими бiлими черевами. Якщо перегорнути iх палицею – черево роздуваеться, якщо натиснути палицею сильнiше… Бр-р-р…

Із жабами завжди проблема – мама нiколи не дозволить занести iх до хати! Жаби пiдуть «до роботи» пiзнiше, вирiшуе Мiка, тодi, коли зможе приходити сюди сам.

Вiн iз задоволенням ганяе берегом, вдихае трохи задушливий очеретяний запах, усiею шкiрою ловить спекотнi променi травневого сонця – полюе. Тiтонька Льоля сидить на поваленому деревi з заплющеними очима, пiднявши обличчя догори, – засмагае.

Крiзь бiлу тканину легкоi спiдницi свiтяться нiжно-рожевi колiна. От якби вона була його мамою, мрiе Мiка. Хоча його мама красивiша за Льолю. Тiльки дуже нервова. Не любить Мiку…

Ось у слоiку затрiпотiло кiлька метеликiв, три бабки, одна невiдома зелена комашка з довгими, як у бабки, крильцями. Ура! Те