Арахнофобiя

Ю. В. Сорока

Арахнофобiя – це не лише медичний термiн. Арахнофобiя – це жах, з яким зустрiчаешся у реальному життi, а вiн висушуе твою душу розумiнням: потвора зовсiм поряд. Вона чатуе. Вона готова напасти у той момент, коли ти очiкуеш на небезпеку найменше. І тодi тебе нiкому буде захистити. Окрiм людини, котра сама пройшла рукотворне пекло й загартувала свою душу у горнилi чужоi вiйни. Отже спробуемо пройти тим шляхом, який пройшов львiвський приватний детектив Ярослав Савицький, i осягнути холодну жорстокiсть, на яку може буде здатною людина…

Юрiй Сорока

Арахнофобiя

Частина 1

Роздiл 1

Вибух пролунав гучно й моторошно. Потворна квiтка з вогню й темно-сивого диму виросла поряд, викидаючи зненависть розпеченого металу i вбивчоi вибуховоi хвилi. На кiлька хвилин цей гуркiт видалив зi свiдомостi звуки оскаженiлих кулеметних черг i людськi крики, такi слабкi й немiчнi на тлi могутнiх голосiв зброi. Ярослав ще встиг побачити, як за кiлька крокiв вiд нього хтось з бiйцiв упав на засипаний купами битоi цегли тротуар, пiсля чого швидкi черги «калашникових» змусили його приникнути до землi i шукати порятунку саме там, де щойно снаряд 125-мiлiметровоi танковоi гармати розiрвав на шматки кiлькох людей. Смердючий дим пiк легенi, а руки час вiд часу наштовхувались на якiсь бруднi слизькi клаптi. Але вiн лiз усе далi й далi, добре розумiючи, що саме там його порятунок – спецназ, не переймаючись тим, що в руiнах дев'ятиповерхiвки могли перебувати цивiльнi, розпочав такий шалений кулеметний обстрiл, що стало зовсiм скрутно. Ось i воронка. Їi краi з потрiсканого асфальту й вапнякового щебеню здалися Ярославу рятiвною гаванню серед рукотворного пекла. Вiн одним кидком перекинув треноване тiло через край воронки й затих, притискаючись спиною до холодноi глини, вiд якоi все ще курився смердючий сивий дим. На хвилину можна було перевести подих. Ярослав недбало стер з автоматного ствола багно i звiв механiзм «пiдствольника». Прислухавшись, вiдмiтив, що до черг спецназiвських автоматiв долучилися поважнi й басовитi швидкострiли ДШК. Очевидно, стрiляли з вiкон будинку – саме там напередоднi Ярослав бачив два важких кулемети, що iх установлювали моджахеди Іси. На кiлька хвилин спецназiвцi зупинилися. Але тiльки на кiлька хвилин – невiдомо звiдки на тлi яскраво-блакитного неба вималювався хижий силует гелiкоптера i по позицiях чеченських кулеметникiв ударили НУРСи. За хвилину все було скiнчено. Ярослав зрозумiв, що залишився наодинцi з кiлькома десятками озвiрiлих вiд власних втрат росiйських «контрактникiв». І вони справдi не примусили на себе довго очiкувати – бiгли короткими перебiжками, ховаючись за розбитими автомобiлями, поваленими деревами i купами мотлоху, що ним засiяла вулицi Грозного вiйна. Ярославу було добре видно iхнi обвiшанi кулеметними стрiчками i спорядженням постатi у бронежилетах на голе тiло, чорнi бандани на головах, вимащенi чорною фарбою обличчя. Вiн видихнув, звiвся на повний зрiст i, спрямувавши автомат у бiк наступаючих, натиснув спусковий гачок. АКМС коротко гавкнув тричi й замовк. Ярослав поглянув на автомат i спересердя вилаявся – затвор безсило застиг у середньому положеннi. Вiн присiв на одне колiно i щосили рвонув залiзний хоботок затворноi рами, намагаючись викинути з магазина несправний патрон. Марно. Навкруги зацвьохкали кулi. Ярослав вихопив з пiхов ножа i кiлька разiв ударив його рукiв'ям по рамцi затвора. Потроху вона почала змiщуватись назад. І саме цiеi митi, затуляючи своею постаттю сонячне свiтло, над воронкою, що в нiй причаiвся Ярослав, з'явився росiйський солдат. Середнiй на зрiст, у брудних камуфльованих штанях, бронежилетi й чорнiй хустинi на головi, з розкритим у криковi кривим ротом i кулеметом ПКМ напереваги. Здавалося, Ярослав за кiлька сантиметрiв вiд себе побачив розжарений ствол кулемета, вiд якого йшов ледь помiтний димок, i вкриту подряпинами жерстяну скриньку для кулеметноi стрiчки. Вiн у безсилiй лютi замахнувся автоматом, який з незрозумiлоi насмiшки фортуни перетворився на непотрiбний шматок металу й пластику, i… прокинувся.

– Ви себе добре почуваете? – долетiв до Я