По той бiк свiтла

Юлiя Шеко

Катя до нестями любить свiт та усiх, хто його населяе. Вона мае усе, що могло б забезпечити iй тихе, невагоме, але таке бажане для кожного щастя – тiльки доля нахабно втручаеться у ii плани. За мiсяць до весiлля, Катя помирае вiд раптового серцевого нападу. Воно одразу ж потрапляе до мiсця, в якому вирiшуеться майбутне душi i дуже швидко розумiе, що не отримае доступ до раю, допоки не виконае найголовнiшу свою мiсiю – не знайде власного вбивцю… Маневруючи мiж незнайомцями та близькими людьми, Катя вперше усвiдомлюе, що була занадто слiпа до оточуючих i дiзнаеться неймовiрнi речi про власне життя, яке стало лише початком ii довгого шляху до вiчностi.

Юлiя Шеко

По той бiк свiтла

Цей день назавжди залишиться у моiй памятi. Для пересiчного громадянина вiн був цiлком звичайним, по-лiтньому теплим осiннiм днем – жодних кривавих протестiв, повалення з п’едесталiв вiдголоскiв комунiстичноi влади, надзвичайних подiй, якi так тривожили наше населення ще зовсiм нещодавно. У небi не лiтали загрозливi хмари, не падав неочiкуваний град, не мело заметiллю; навпаки, погода заслiплювала стомлених перехожих своею жагою та вiрою у краще, вселяючи схожi думки у всiх довкола. Завдяки цьому на ранiше засмучених обличчях запалювалися посмiшки та здригалося серце вiд раптового, не пояснюваного словами щастя.

Менi було 20. Вiк iдеальний для кожного – коли вже немае дитячих страхiв, але у душi й досi сидить зародок чогось неймовiрного. Почуття окриленостi, що захоплюе та огортае тебе зусiбiч, даруючи передчуття неймовiрного майбутнього.

На вiдмiну вiд багатьох своiх ровесникiв, я нiколи не впадала у депресiю чи вiдчай. Мене не турбувало як я виглядаю в очах iнших, я не переймалася тим, що замiсть новенького I-phone маю банальну Nokia, яка давно вийшла з моди. Менi було плювати на те, що про мене думають, хоч я й завжди намагалися подобатися людям. Це були не награнi, фальшивi емоцii, котрi закрадаються у сучаснi душi – я й справдi була вiдкрита свiтовi та випромiнювала йому назустрiч свое свiтло, натомiсть навiть не чекаючи вiд нього зворотного. Я знала, що свiт i так достатньо любить мене.

Можливо, iскри ейфорii розпалювалися ще й фактом мого весiлля, котре мало вiдбутися найближчим часом, а точнiше – 27 вересня, яке, здавалося, вже чекае мене за рогом. Я марила сiмейним життям, була готова розцiлувати кожного, хто траплявся на моему шляху, адже в iхнiх обличчях я бачила тiльки його – свого обранця. Свого милого, доброго, лагiдного коханого, який так грайливо лоскотав менi шию, що вiд цього усiм тiлом розносилися невидимi метелики.

Так, я знала це вiдчуття.

Але…

Цей день мiг би бути нiчим не примiтним. Банальний осiннiй день, розпал бабиного лiта, яке зовсiм скоро обiцяло змiнитися морозною, сухою зимою.

Але я добре запам’ятала цей день. Адже вiн став датою моеi смертi…

Я – свiтло, а ви не бачите Мене

Я – шлях, а ви не йдете за Мною

Я – iстина, а ви не вiрите Менi

Я – життя, а ви не шукаете Мене

Я – учитель, а ви не слухаете Мене

Я – Господь, а ви не коритесь Менi

Я – ваш Бог, а ви не молитесь Менi

Я – ваш найкращий друг, а ви не любите Мене

Якщо ви нещаснi, то не звинувачуйте Мене у цьому…

Цей довгий коридор, здаеться, тягнеться у безкiнечнiсть. З двох бокiв розташувалися десятки непримiтних дверей, зовсiм не схожих на звичнi – високi, вузькi та без натякiв на присутнiсть дверних ручок. Я збентежено стою перед ними, допоки не вiдчуваю чийсь доволi сильний поштовх у спину; обертаюся, аби побачити хто це зробив, але поруч нi душi. Навколо немае нiкого, хто мiг би допомогти менi з вибором, тому я набираюся смiливостi та пiдходжу до найближчих дверей. Вони самi прочиняються передi мною, коли я впритул наближаюсь до них.

– Зайнято! – кричить хтось по той бiк, але я не в змозi розгледiти хоча б щось – яскраве свiтло б’е менi в очi i позбавляе будь-якоi можливостi зорiентуватися у примiщеннi.

Я повертаюся назад до коридору i бачу як дверi самостiйно зачиняються за мною.

Ступаю ще кiлька крокiв. Стою перед наступними дверима кiлька хвилин, потiм несмiливо стукаю до них, намагаюся розг