Мовчання Метатрона

Андрiй Ковальчук

Несподiвано для бiзнес-середовища рейтинг найуспiшнiших фiрм краiни очолила невiдома ІТ-компанiя з волинськоi глибинки. Один з олiгархiв краiни вирiшив привласнити цю фiрму, але виявилось, що провiнцiали не бажають продавати свою компанiю. Роздратований вiдмовою олiгарх вдаеться до iнших методiв, щоб досягти своеi мети. Саме для цього на Волинь вiдправляеться журналiст Костянтин, його головне завдання – «нарити негатив» на волинську фiрму для проведення кампанii з чорного пiару. Прибувши на мiсце, журналiст виявив, що ІТ-фiрма винаймае примiщення для офiсу в замку, в якому розмiщено… психiатричну лiкарню. В подальшому, в сюжетних лiнiях головних героiв на тлi детективноi фабули, в переплетiннi соцiально-психологiчного, iсторичного (розглядаються три iсторичних перiоди в життi замку, його мешканцiв), фантастичного, мiстичного жанрiв, пiдiймаються етичнi, фiлософськi питання: взаемодiя внутрiшнього свiту людини iз зовнiшнiм, придушення соцiальною системою свободи вибору особистостi, вiдповiдальнiсть окремоi особистостi за власнi вчинки та власне життя.

Андрiй Ковальчук

Мовчання Метатрона

Заюшений Микош лежав на могильнiй плитi, та вдавався до меланхолiйних роздумiв стосовно ролi соцiяльного статусу у життi окремоi особистостi. Ну не зовсiм роздумiв, а так, на рiвнi вiдчуття болю, жалю та стиду, в голову пекельним хробаком вгризалось i настирливо нагадувало про себе одне питання: «Ну якого фiга я не послухався дядечка та тiтоньку Крак? Казали ж бо – не висувайся, е закони сiм’i i вони непорушнi». Так нi, бiс смикнув його поперти на Джерка. Хоча Джерк i не подобався багатьом у сiм’i: своею дуркуватiстю, лихим поглядом та манерами гопника, проте вiн був головним у другому колi. А Микош? Микош не належав навiть до третього кола, вiн був майже нiким – так прийшлим зайдою. І тому, коли вiн висунув претензii на змiну своеi ролi у суспiльствi, це ж суспiльство йому пояснило, що роль Микоша залишаеться (раз) незмiнно мiкроскопiчною, залишаеться (два) на задвiрках iсторii, i залишаеться (три)… загалом не довго iй залишилось залишатись. Спочатку йому це пояснював Джерк зi своiми дружками, хоча Микош був й вищий та дужчий за кожного з них, але ж все ж таки iх було п’ятеро – били довго i влучно, причому по головi, як не намагався Микош ii сховати. А потiм, коли очi застилала червона пелена, а сам вiн скоцюбившись лежав долу, пiдключились iншi. Як змiг за цiею пеленою розгледiти Микош – у строгiй вiдповiдностi до законiв сiм’i. Починали шмаркачi з третього кола, а закiнчувало подружжя Крак. Що трохи потiшило Микоша, то те, що дядечко та тiтонька Крак приклалися до нього лише по разку, зовсiм нiжно, так для проформи, виключно з ритуальною метою. Ще бiльше втiшило Микоша те, що в цьому актi групового навчення не брала участi Елькара – вона, якщо правильно змiг розгледiти Микош краечком правого закривавленого ока, печально, з тривогою спостерiгала з боку за цiею драматично-дидактичною подiею. Тодi, це його втiшило.

А зараз його вже нi хрiна не тiшило! Микош вiдчував, що поступово колiе. Здаеться, душа почала тихенько вiддалятись вiд тiла. Вiн вже мiг поглянути на себе збоку, точнiше згори, з висоти, так би мовити, пташиного польоту. «Якийсь чорний гумор» – подумав Микош. У свiтлi мiсяця старезнi кам’янi хрести кидали довгi тiнi на такi ж кам’янi плити могил. На однiй з цих плит i лежав Микош. Мабуть, вiн змiг заповзти сюди пiсля того як всi члени сiм’i покинули його, але до того, як покинули його останнi власнi сили. Плита була чималенька. Тому все розпластане тiло Микоша цiлком вписалось в ii рамки. Воно, тiло, нагадало Микошу пентаграму. Ну майже пентаграму – для пентаграми зайвим був обскубаний хвiст, що бiсектрисою проходив мiж двох розчепiрених лап. Здаеться, цiею тiлесною майжепентаграмою Микош викликав потойбiчнi сили. І вони з’явились – раптово, коли мiсяць сховався за хмарами, голосно скрегонуло залiзо, i яскраве свiтло вилетiло зi старого склепу, що знаходився за декiлька могил вiд мiсця дислокацii тiлесноi сутностi Микоша. Йому, точнiше його душi, стало так лячно, що вона стрiмголов пiрн