Нiч проти Рiздва

Микола Гоголь

Повiсть «Нiч проти Рiздва» – найвiдомiший твiр iз циклу «Вечори на хуторi бiля Диканьки» Миколи Васильовича Гоголя. Вакула-коваль, головний герой повiстi, вирушае до Петербурга за черевичками для своеi коханоi Оксани. Фантастичний сюжет повiстi гармонiйно поеднуе реальних героiв i казкових персонажiв. Художнiй переклад твору здiйснив видатний украiнський поет – Максим Тадейович Рильський.

Микола Гоголь

Нiч проти Рiздва

Переклад М. Т. Рильського

Минувся останнiй день перед Рiздвом. Прийшла зимова ясна нiч. Зазорилося. Мiсяць пишно виплив на небо посвiтити добрим людям та всьому мировi, щоб весело було всiм колядувати та Христа прославляти.

Мороз брався дужче, як iзрання; зате кругом було так тихо, що за пiвверстви чулося, як рипить мороз пiд чобiтьми. Ще жоден гурт парубоцький не проявлявся попiд вiкнами; тiльки мiсяць зазирав крадькома до хат, мовби виманював дiвчат, якi прибиралися та чепурилися, щоб хутчiй повибiгати на рипучий снiг. Аж ось в однiй хатi з комина посунув дим i хмарою пiшов по небi, а разом iз димом верхи на мiтлi вилетiла вiдьма.

Якби на той час проiздив був сорочинський засiдатель трiйкою громадських коней, у шапцi зi смушевим обводом, на кшталт уланський зробленiй, у синiм кожусi, пiдбитiм чорним смушком, iз нагаем, з бiса мудро сплетеним, що ним мае за звичай пiдганяти свого машталiра, то вiн би запевне помiтив ii, бо ж вiд сорочинського засiдателя жодна тобi в свiтi вiдьма не заховаеться. Вiн же достеменно знае, скiльки в якоi молодицi свиня водить поросят, а скiльки лежить у скринi полотна, та що саме зi своеi одежини й майна заставить добрий чоловiк святоi недiлi у шинку. Та сорочинський засiдатель таки не проiздив, i яке ж йому дiло до чужих, – свою волость мае. А вiдьма тим часом знялася так високо, що ледве манячила чорною цяткою вгорi. І де тiльки з’являлася цятка, там зорi одна по однiй щезали на небi. Незабаром вiдьма назбирала iх повний рукав. Чотири чи три ще блимало. Коли це з iншого боку з’явилася друга цятка, побiльшала, почала розтягатися, i була то вже не цятка. Низький на очi, хай би вiн наклав на нiс замiсть окулярiв хоч би й колеса з комисаровоi брички, i тодi не розпiзнав би, що воно за проява.

Спереду достоту нiмець[1 - Нiмцем у нас звуть кожного з чужого краю, як то француз, чи то цiсарець, чи швед – усе нiмець. (Прим. М. Гоголя.)] вузенький писочок, що безнастанно вертiвся на всi боки та нюшкував усе, що тiльки траплялося, закiнчувався, як i в наших свиней, кругленьким рильцем; нiжки були такi тоненькi, що коли б такi Яреськiвському головi, то вiн потрощив би iх за першим козачком. Зате ж iззаду було воно достеменно губернський стряпчий у мундирi, бо телiпався в нього хвiст, такий гострий та довгий, як теперiшнi фалди в мундирах; хiба тiльки по цапинiй борiдцi пiд писком, та по невеличких рiжках, що стирчали на головi, та що був увесь не бiлiший од сажотруса, можна було здогадатися, що не нiмець то, й не губернський стряпчий, а от собi чорт, якому остання нiч зосталася блукати на бiлiм свiтi та пiд’юджувати на грiхи добрих людей. Узавтра ж, тiльки що вдарять першi дзвони до заутренi, помчить вiн неоглядки, хвоста пiдiбгавши, до свого барлога.

Тим часом чорт закрадався потихеньку до мiсяця i вже простяг був руку схопити його; але враз смикнув ii назад, мов опечений, поссав пальцi, подригав ногою i забiг з другого боку та знову ж таки вiдскочив i вiдхопив руку. Але ж, хоч i як йому не таланило, хитрий чорт не покинув своiх витiвок. Прискочивши, раптом схопив вiн мiсяця вобiруч, гiрко кривлячись та дмухаючи перекидав його з руки в руку, мов той дядько, що добув голими руками жарину для своеi люльки; аж тодi сховав похапцем до кишенi та й побiг собi далi, мов i не вiн.

У Диканьцi нiхто не чув, як чорт украв мiсяця. Щоправда, волосний писар, рачкуючи з коршми, бачив, як мiсяць iз доброго дива танцював на небi, i божився та присягався на тому перед усiм селом, однак миряни лише кивали на те головами i навiть брали його на смiх.

Яка ж то була притичина чортовi на таке беззаконне дiло? А ось яка: вiн знав, що багатого козака Чуба покликав дяк