Вирiй загублених душ

Тетяна Ковтун

«Вирiй загублених душ» – авантюрний роман про шлях украiнськоi емiгрантки. На початку двотисячних рокiв випускниця унiверситету Аня намагаеться самоствердитися як педагог, а згодом – як пiдприемець, але зазнае фiаско. Точкою неповернення для неi стае нелегальна робота в одному з iталiйських готелiв. З часом вона долае нелегкi сходинки на шляху до свого нового статусу – громадянки Францii, працiвницi поважноi дипломатичноi установи. Обдарованiсть, гострий розум i особливий душевний склад допомагають молодiй жiнцi пристосуватися до життя в iнших краiнах i з гiднiстю реалiзувати себе як особистiсть. Аня, не в останню чергу, завдяки своему походженню (мати в неi циганка), часом вдаеться до нетрадицiйних методiв впливу на ситуацiю, коли та видаеться нерозв?язною будь-якiй iншiй людинi. Героiня нагадуе мiфiчну рослину омелу («Квiтка омели» – перша назва роману). Рослина мае подвiйну природу, що дозволяе iй вистояти за будь-яких важких умов. З одного боку, це отруйний паразит, з iншого – джерело для лiкiв вiд божевiлля i навiть, бiльше того, рiздвяний букет на щастя. Такi фатальнi i суперечливi сторони Аниноi натури повною мiрою вiдчули на собi тi чоловiки, якi добивалися ii прихильностi.

Тетяна Ковтун

ВИРІЙ ЗАГУБЛЕНИХ ДУШ

ЧАСТИНА ПЕРША

Європа з чорного ходу

I

Готельний номер нагадував маленьку суверенну краiну зi своiми державними iнституцiями. Інтернет, вiдеотелефон, супутникове телебачення i анфiлада кiмнат iз вишуканими меблями. «Для коронованих осiб хiба що?» – подумала Аня, застеляючи лiжко свiжими простирадлами. Зайшла до ванноi, помiняла рушники, i раптом обiрвалася шторка. «Отакоi!». Зламане кiльце безпорадно витрiщилося з безмiру чорноi мармуровоi пiдлоги. Доведеться звертатися до старшоi покоiвки. Без суворого прочухана не минеться. Джина й без того мала зуб на новеньку, якiй непросто було входити в роль, змiнивши шкiльнi зошити на ганчiрку в руках.

«Ук-ра-i-на», – з посмiшкою прокоментувала старша покоiвка чергове поповнення штату. Першi прибульцi з цiеi краiни довго вчилися користуватися звичайними телефонними картками, сучасними холодильниками та iншою технiкою, розрiзняти рiдину для миття посуду та шампунь. Певно, ранiше якась чорнява наймичка з Погребища чи Овiдiополя мала подiбнi проблеми, чим й залила Джинi за шкуру сала.

Приiжджих украiнок у Неаполi i поблизу нього вистачало. Вони були скрiзь – здебiльшого молодi i вродливi, слухнянi, освiченi, тямущi. Прибиральницi широкого профiлю, куховарки, робiтницi з догляду за старими. З iнтимом i без нього. На прибулих задивлялося мiсцеве чоловiцтво. Украiнки радо розбирали робочi мiсця там, куди мiсцевi синьйори нiколи б не пiшли працювати. Тим паче в цiй мiсцинi, за десять кiлометрiв вiд дiючого вулкана, при тому, що дев’ять мiсяцiв спека сягае вiд тридцяти до сорока п’яти градусiв вище нуля. Найбiльше в Італii потребували готельних працiвниць, адже туристична iндустрiя працюе без перепочинку.

Нова покоiвка не забувала подивлятися у бiк вулкана. Везувiй час вiд часу чхав, вивергаючи на довкiлля тонни попелу i дихаючи жаром. Емоцiйнi туристи аж верещали вiд захвату, але в готелi пiсля цього доводилося бiльше прибирати. Принаймнi Аня щодоби вимивала номери по дванадцять годин без перерви на обiд. Але ж усi заробiтчани згоджувалися на такi умови. Єдине, що не влаштовувало украiнок, – це упереджене ставлення до них, як до людей другого сорту. А хiба не самi в тому виннi? Знали ж, що потраплять на Апеннiни нелегально. Вiдтодi як iхня нога торкалася цього середземноморського пiвострова, для них i суддею, i лiкарем, i батюшкою ставав пан.

Старша покоiвка, низенька, смаглява, iз численними бородавками на обличчi, навряд чи помилувала б Аню, якби в неi i була така можливiсть. Тутешнi зневажали бiдних iммiгрантiв. Джинi з ii примiтивним баченням свiту нiколи не зрозумiти, що то воно таке – для жiнки, яка звикла почуватися незалежною i впевненою, присилувати себе стати на нижчу сходинку. Образ Анi Легкоступ вимагав iншого амплуа – героiнi, а не гризетки. Певно, це й вирiзняло ii з-помiж iнших пiдлеглих Джини, якi змирилися зi своi