Вибранi новели

Василь Стефаник

«Вибранi новели» Василя Стефаника – збiрник, до якого увiйшли найвiдомiшi твори письменника***. Героями цих новел е простi селяни, письменник змальовуе iхнi психологiчнi портрети у найбiльш напруженi моменти життя. До найкращих творiв автора вiдносяться такi новели як «Камiнний хрест», «Новина», «Сини», «Марiя», «Кленовi листки», «Мое слово», «Сама-самiсiнька» та iн. Василь Стефаник – талановитий прозаiк, майстер украiнськоi експресiонiстичноi новели.

Василь Стефаник

ВИБРАНІ НОВЕЛИ

АМБІЦІЇ

Ти будь у мене тверда, як небо осiнне уночi. Будь чиста, як плуг, що оре. Будь мамою, що нiчков темнов дитину хитае та тихонько-тихонько приспiвуе до сну.

Вбирайся, як дiвчина раненько вбираеся; як виходить до милого, ще й так вбирайся. Шепчи до людей, як ярочок до берега свого. Грими, як грiм, що найбiльшого дуба коле i палить. Плач, як тi мiлiони плачуть, що тiнею ходять по свiтi. Всякай у невиннi душi, як краплина роси у чорну землю всякае. Бiжи, як нам’етностi моi, що iх бiльше батогiв жене, як сонце промiння мае, бiжи та лови чужi нам’етностi та сплiтайся з ними. Як знеможеш, то сядь на вербу та дивися на спокiйний став.

Така будь, моя бесiдо!

АНГЕЛ

Стара Тимчиха грiлася на приспi проти сонця. Поперед ворота проходили люди, i нiхто з бабою слова не заговорив. «Славайсу». – «Навiки слава», – лиш тiльки бесiди i розмови.

– Старого лиш озми та закопай! Шкода тоi лински страви, що з’iсть, та того кута печi, що залежить. Всiм великий у очах, нiхто слова не заговорить, ци бiсе, ци чорте. Таки не варт старому жити, та й решта!

Прийшли iй на гадку слова старого Тимка.

– То, стара, так е, що моя голова напередi, а твоя зараз за моев. А як моi не стане, то твоя нiц не вартуе. Лиш аби-с мене одного дня поховала, а другого ти вже не газдиня, меш сидiти, як у комiрне у своi хатi…

– Ей, старий, старий, тото-с нi лишив, як коли би-с утiк вiд слюбу. Був-ес плохий, куда-м тi потрутила, туда подавав-ес си, але все я iз-за твоi голови була газдиня. Була-м та й була-м.

Смутно бабi Тимчисi було, хоч сонце, як рiдна мама, розгрiвало старi костi.

– Та ти гадаеш, старий, що хтось за тебе нагадуе? Якби мене не було, та й би нiхто i не гавкнув за тобов. Ой, сегоднi дiти, такi дiти, що аж у п’етах постивае! Але-с дурний, бiгме-с, дурний! Було понабирати банкiв та векслiв, та добре поiдати та попивати, та жити попанцьки. А то запобiгали-м обое, яечка желували на яешницу, а сегоднi i обiду за тебе нiхто не зробить.

Баба Тимчиха закрила лице долонями та й шепотiла до старого Тимка:

– Коби-с, мамо, вiшолопала послiдний феник, то би обiдець був. А як не зможеш пiдвестиси, то здихай на барабулi! Нiби дiти купили би тобi яблучко або булочку? Тогди би-с iла!

Встала з приспи та пiшла подивитися до курей.

– То в старого, бiгме, такий розум, як у дитини. Таке-м понаплiтала, що встид перед сонцем свiтим! Вони, сараки, мають своi дiти та мусi за них дбати. А ти, стара, мовчи та дихай. Недурно якись вiгадав, що в старого дитинячий розум…

З оцим словом Тимчиха увiйшла до великоi хати. Розiмкнула свою скриню i вибирала одежу. Придивлялася, чи не сплiснiла, або чи мiль не наплодилася.

– Все ще нашого стараня, нитки дiточоi нема. Всего-м собi налагодила д’смертi. Як старий умер, то лиш дощок на деревище купили. Ей, де, коби i мене так файно ховали. Були люди, та було i для людий. Вже-м тi, старий, поховала, як газду? Нiхто не писнув, аби-м чогось жiлувала.

Виймала червонi чоботи.

– Лиш раз убуванi. Небiщик вже перед смертев був на ярмарку та й купив. На, каже, Насте, аби-с мала на смерть, хто знае, як тi дiти муть шiнувати? Все лiпше мати свое. Аби-с мала поредний чобiт на нозi, бо то бог знае, ци я вперед умру, ци ти!

Баба заплакала.

– Не журiтьси, дiтоньки, я вам кошту не нароблю, ще й вам лишу. Мене старий добре постарав. Коби так усiх. Лиш не дайте бабi без свiчки умерти. Я так коло старого страждувала ночами, що лиш один бог знае, але таки не вмер без свiчки.

На сподi скринi найшла баба вузлик iз грiшми. Взяла в руки i сiла на землi, аби рахувати.

– Ой дiти, дiти, тото-м си вас набавила та напiстувала! Бувало, б