Таемниця твого обличчя. Вибране

Дмитро Павличко

«Таемниця твого обличчя. Вибране» Дмитра Павличка – вибранi поезii з однойменноi збiрки, якi представляють собою нiжну i романтичну лiрику кохання***. Лiричний герой возвеличуе це почуття, яке для нього е найбiльшою таiною i символом безсмертя. Свiтову славу принесли митцю такi поетичнi збiрки як «Любов i ненависть», «Гранослов», «Таемниця твого обличчя», «З рiзних лiт», «Час», «Золоте ябко». Дмитро Павличко – видатний украiнський поет i перекладач, який працював у жанрах громадянськоi та iнтимноi лiрики.

Дмитро Павличко

Таемниця твого обличчя

Живу, як той гiрський потiк

Живу, як той гiрський потiк,

На спокiй – нi хвилини.

Іскрюсь вiд кременя в бiгу,

Туманюся вiд глини…

Спадаю дзвiнко з темних скель

У плесо, повне гулу.

Вiд кровi пурпурним стаю,

А чорним – вiд намулу.

Та вiдновляеться в менi

Невигасна й воскресна

Мого кохання чистота,

Як та блакить небесна.

Прояснюе в менi любов,

Як сонце неминуще,

Все, що в моiй дошi мое

Джерельне i цiлюще.

Був день, коли нiхто не плаче

Був день, коли нiхто не плаче,

Був ясний день, як немовля.

Та я здригнувся так, неначе

Твое ридання вчув здаля.

Я знаю – ти не заридала,

А в свiтi, що гуде й гримить,

Мене лиш пошепки назвала,

До себе кликнула в ту мить.

Де ждав я тебе, як свята

Де ждав я тебе, як свята

Натруджений жде чоловiк,

Там птахи, дерева й звiрята

Закоханi в тебе навiк.

Де запах твого волосся

Розквiтнув, як синiй без,

Там серце мое вознеслося

В слiпучi верхiв’я небес.

Де я в молодому бентежжi

Пiд руками твоiми горiв,

Там свiтять зорянi вежi

Найкращих моiх вечорiв.

Не бiйся сивини моеi

Не бiйся сивини моеi —

Вона тебе не забруднить —

Ця бiла, наче цвiт лiлеi,

Ця, наче небо, синя нить.

В нiй голова моя зiгрiта,

Неначе в маревi гора.

Це подих не зими, а лiта,

Це дим незримного костра.

Там думка палахтить, як рана,

Горить вiкiв броня i бронь.

Благослови, моя кохана,

У скронях схований вогонь.

Прийди до мене – це не сором,

Любити мисль, що опекла.

Схились над полум’ям прозорим

Мого печального чола.

І не питайся, що згорiло,

Бо кров мою вогонь зберiг,

Байдужостi смертельне трiло

Не вдерлося до жил моiх.

Навчив мене вогонь терпiти,

Хапливим бути, мов карук,

Але мого чола орбiти

Засвiтяться вiд нiжних рук.

Тож доторкнися до сивизни,

Що очi молодi пече,

Можливо, свiтло дивовижне

Тобi мiж пальцiв потече.

Ми вийдем з тобою на листя опале

Ми вийдем з тобою на листя опале,

Де сине повiтря, як сивi опали,

Ми станем з тобою, як олень i ланя,

Вслухатися в лiсу бентежне волання.

Очиститься подих i голос вiд диму,

Я пiсню з тобою високо нестиму,

Трава нам заграе, i вiтер затрубить,

І пострiл мисливця нас раптом розбудить…

Знiми менi легенькою рукою

Знiми менi легенькою рукою

Снiжинку iз брови, а з серця – лiд

Поважностi, печалi, супокою,

Всього, що я надбав за стiльки лiт.

Нi, не знiмай, бо в серцi ворухнеться

Краси твоеi молоде жало;

Ту кригу я приклав, як нiж, до серця,

Аби не так болiло i пекло.

Зеленим вогнем береза

Зеленим вогнем береза,

Як свiчка, в полi горить.

Нi вiтер, нi блискавок леза

Не можуть ii погасить.

Коли сумовитим дзвоном

Осiння блакить загуде,

Те полум’я стане червоним

І тихо на землю впаде.

Любове моя вогнекрила,

Ти линеш в осiнню даль.

Та краще б тебе згасила

Ненависть, а не печаль.

Це неправда, що ми помрем!

Це неправда, що ми помрем!

Ти – земля, а я – твiй сiвач.

Плуг iде – пiд його тягарем

Ти возрадуйся i не плач.

Сокруши свою душу тверду

Пестотливою зливою втiх.

Я ж i сам, як зернина, впаду

Помiж скибами гонiв твоiх.

Ми небес глибину збагнем,

Вище зiр пiднесем колоски.

Ми пшеницi незгасним вогнем

Пролiтатимем крiзь вiки.

Зачах, згорiв я до основ

Зачах, згорiв я до основ,

Та знов iде хвилина дива,

Коли пiдкрiплюеться знов

Душа голодна i жаждива.

Це ти даеш менi життя,

Це ти вiд ста смертей ослона!

Цiлюще