Це коротке довге життя
Ірина Г. Бондарук
Щоденники… Скiльки всього на iхнiх сторiнках! Радiсть i сум, талан i безталання, щастя i злигоднi, злети i падiння. Читаючи iх, наче мандруеш у часi та просторi, проживаючи нове життя разом iз родиною дiда Хоми, яка роздiлила весь бiль, що припав на долю Украiни. Таке довге i таке коротке життя…
Ірина Бондарук
Це коротке довге життя
Вибiр видавця Мiжнародного лiтературного конкурсу романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА»
Жодну з частин даного видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва
© Бондарук І. Г., 2015
© DepositРhotos.com / mart_m, обкладинка, 2016
© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2016
© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2016
* * *
«Коронацiя слова» створюе для вас нову хвилю украiнськоi лiтератури – яскраву, рiзножанрову, захопливу, – яка е дзеркалом сьогодення i скарбом для майбутнiх поколiнь.
Тетяна та Юрiй Логушi, засновники проекту
Мiжнародний лiтературний конкурс романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «Коронацiя слова» був заснований за пiдтримки бренда найпопулярнiшого украiнського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новiтньоi украiнськоi культури.
Лiтература, кiно, театр i пiсня обранi не випадково, адже саме цi жанри е стратегiчними жанрами культури, що формують i визначають зрiлiсть нацii.
Метою конкурсу та його завданням е пошук нових iмен, видання найкращих романiв, стимулювання й пiдтримка сучасного лiтературного процесу, кiно й театру i як наслiдок – наповнення украiнського ринку повнокровною конкурентоспроможною лiтературою, а кiно й театру – якiсними украiнськими фiльмами й п’есами.
koronatsiya.com
Передмова
Я пишу роман… блукаю серед спогадiв своiх та чужих, долями близьких i далеких менi людей, гортаю сторiнки не списаного паперу, а людських життiв, що про них хочу написати, – бо це сторiнки iсторii моеi краiни.
Пишу роман… намагаюся зрозумiти, за чим так болить серце, чим у сьогоднiшнiй день узивае час такоi кричущоi бiдностi, коли единою розрадою стало щире спiлкування. Менi хочеться знов i знов викликати в своiй пам’ятi сучасникiв, чиi спогади стали моiми. На жаль, тих спогадiв уже нiхто, крiм мене, не напише. Я шукаю того головного, на чому тримаеться надiя.
У моiх руках – щоденник мого вiтчима, i в ньому заповiт: «Моi нотатки в майбутне – для тих, хто житиме близько 2000 року й пiзнiше». А ще: «Цi нотатки мають належати тому, хто успадкував мое прiзвище».
Цього щоденника я перечитувала не раз; його сторiнки списанi таким дрiбним, але чiтким почерком, який свiдчить про ощадливiсть, бо майже все його життя папiр був дефiцитним. А може, це ще й риса характеру. Я вчитуюся в кожний з рядкiв, а за ними стоять вiтчимовi й не викладенi ще на паперi моi спогади. Його звернення до тих, хто житиме в двадцять першому сторiччi, бентежить i хвилюе мене. Хто дiзнаеться про цi спогади, що лежать десь мiж цiнних паперiв? Я прошу дозволу в його рiдних надрукувати iх. А у вiдповiдь чую:
– Це ж про нашу сiм’ю, i написано таким суржиком.
– А ви читали цi спогади?
– Нi.
Що ж менi з ними робити – з цими аркушиками, на яких – цiле життя? І записав його не iсторик i не лiтератор. Те життя годi переказати – у нього можна повiрити тiльки тодi, коли вчитуешся в кожне слово. Так, воно справдi було – те життя.
Роки втиснено в рядки… В одному рядку – кiлька рокiв. Це доля моеi краiни. І в цьому стислому викладi – обов’язок, терпiння, працьовитiсть i любов. Вiтчим бачить людей не в масi, а вирiзняе кожну iндивiдуальнiсть, надiляе своiм сприйняттям кожну особу. Вiн крiзь роки пронiс людянiсть до тих, що ii мали, i презирство до негiдникiв.
Я блукаю серед спогадiв, якi написала чужа людина, i пам’ятаю все, що було не зi мною. Я переписую цi сторiнки, зберiгаючи подекуди нелiтературнi словосполуки; читач iх неодмiнно зрозумiе, бо iсторiя народу – це не тiльки подii, вчинки, факти, а й мова, якою люди говорили. І роблю я це тому, що спогади