Павло Чорнокрил

Марко Вовчок

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Павло Чорнокрил» Марка Вовчка – психологiчне оповiдання, у якому розкрито низку морально-етичних проблем. Павло одружений з тихою i доброю Галею, але пiдступна спокусниця Варка намовляе його вбити жiнку. Заслiплений хижою красою, Павло вiдмовляеться вiд свiтлого, сходить на шлях згуби i нiвечить свое життя. До iнших прозових творiв автора належать оповiдання «Козачка», повiстi «Інститутка» та «Кармелюк» тощо.

Марко Вовчок

Павло Чорнокрил

І

Був у нашому селi чоловiк – Чорнокрил Павло звали, а в його жiнка Ганна. Обое були сироти, побралися й жили собi двойко.

Вiн був чоловiк поважний i ходив усе понуро, а серцем був палкий навiки. Не многомовний, а коли вже розговориться, то паше його кожне слово полум’ям. Був з себе чорнявий i хороший дуже.

А вона молодесенька, люба та мила, з ясними очима, з веселим серцем, – коло його як пташенятко звиваеться… Вдосвiта, раненько, вона вже прокинулася, вже робить i спiвае, було, й сусiд порозбуджуе своiм голосочком. Чуеш, було, на свiтанню:

Устану раненько,

Умиюсь бiленько…

Слухаеш, а тут i сонечко сходить…

Бувало, що той Павло похмурий такий сидить, а то й словом ii гiрким зачепить – вона терпеливодушна, ясна та весела. Вiн у чому помилиться – вона себе повинуватить; вiн ii скривдить – вона його перепрошуе.

– Ти в мене не жiнка, – було, Павло iй говорить, – ти в мене дитина добра. Ти того бiди-лишенька людського не знаеш, не розбираеш…

– А тобi важко дуже? – спитае та близенько сяде коло його, дивиться так-то вже любо, так-то вже ласкаво жалуе!

– Менi важко… Доля лихая, люди недобрi, вбожество гiркее… менi важко!

– А якби я iз тобою журилася?

– Нi, моя ясочко, проживай веселою. Як гляну я на тебе часом, то i сам розважуся: тобi, бач, усе смiшки та втiшки, – воно й краще. А коли б ще ти засумувала, бiдна тодi голова моя! Важко самому журитись, а ще важче буде, коли й ти затужиш, а моя несила розважити тодi… Хай Бог боронить! Проживай, моя ясочко, веселою!

– То й добре! – одкаже йому, всмiхаючись.

І жили вони собi, вже три роки побравшися.

Тодi женивсь наш пан молодий i пойняв собi багату жiнку: везли за нею посагу – господи-свiте! Наче чумацька валка з Криму йшла.

Наiхало за нею i хлопцiв i дiвчат кiмнатних, i шевцiв, i кравцiв, i прачок, i швачок. У дворi панському наче рiй вироiвся: людей-людей!

Почалися пири та бенкети, музики та танцi: гуде будинок.

Такеньки уся зима-зимська перезимувалась.

Дожидали пани якогось празника собi, сад прибирали – загадали чоловiкiв пригнати на ту садову роботу. Сад панський великий… У йому й хатиночки побудованi, у йому й бесiдочки… Одна ще була така, що на версi, на даху, мiсяцевi роги стримiли… Не те, щоб цього треба для чого було – нi до чого воно, а так-то вже – аби було: звiсно, пани – що хотять, те й роблять. Там i лавочки, й столички, й мраморянi панни, русавки, чи що, i жвавий хлопчик якийсь iз луком та iз стрiлкою нацiлявся з-за рожевих кущiв.

От i клопоталися чоловiки у тому саду: пiсок возили, схiдцi по згiр’ю направляли та мiсточки через рiвчаки ладили. Спiшноi треба було роботи, i ото тамечка вони робили з раннього ранку до пiзнього вечора.

Саме тодi весна молода йшла. Вже вода ставна летiла, й стали поскакувать щучки дрiбненькi, а в рiвчаку струмочок забурчав; заворушивсь на деревi листочок i червоненький усик попустив. Вже травичка стирчала з землi одтеплоi; вже бджола за обнiжжю летiла гудучи. Вилися мiж деревами якiсь сiресенькi пташечки, малесечкi, з пищанням своiм веселим; верба у жовтiм пушку диминiла, а на вербi сорока смiлива скреготала. Вже вечорiло та вечорiло… На селi вже гомiн стишався; люди йшли з панщини. Вертавсь i Павло додому.

Ішов вiн садом панським iз своiм возом порожнiм та про свою долю думав понуро. На весну вбогому чоловiку труднiше: запаси вже пожив, а новини ще не дiждався. І думав вiн собi, в кого-то хлiба позичати, якому доброму чоловiковi вклонитись треба буде… А було тихо та тихо, тiльки хрущi гули лiтаючи. Коли чуеться йому, наче хто сильне ридае неподачеку. Вiн зупинився, прислухався – ридае-плаче хтось поза блигомим