Невiльничка

Марко Вовчок

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

“Невiльничка” Марка Вовчка е оригiнальним прикладом оповiдання-казки***. Сама письменниця називае твiр казкою, ii основою стала народна “Дума про Самiйла Кiшку”. До iнших прозових творiв автора належать оповiдання «Козачка», повiстi «Інститутка» та «Кармелюк» тощо.

Марко Вовчок

НЕВІЛЬНИЧКА

(присв'ячено Б.А.М.)

Давно колись, у Овручевi, коли знаете, народивсь хлопчик Остап i, як тiльки став вiн на своi нiжки, зараз пiшов по Овручевi, подививсь усюди – та й каже: «Ге-ге! Погано жити людям у Овручi! Треба б сьому лиху запобiгти!»

Бо тодi, бачте, набiгала на Вкраiну усяка невiра – турки, татари, – не так, як тепер, що хоч бува теж подiя, та вже iнша, християнська – чогось не так, мабуть, обiдно, чи що? То ж, кажу, тодi набiгала усяка невiра – турки й татари. Нищено мiста краснi, чимало козацтва зведено з свiту, багато дiвчат i жiнок у полон забрато.

Приходить Остап додому, а батько й мати його питають – бо, сказано, одинець, дитина – то в вiчi iй дивляться i зараз вже постережуть усе, – питають:

– Чого се ти, синку, задумався?

– Вiд того я, – каже Остап, – задумався, що погано людям у мiстi Овручi жити!

– Ге-ге-ге! – каже батько, а мати тiльки зiтхнула важенько.

– Треба сьому запобiгти! – каже Остап.

– Ге-ге-ге! – знов вимовив батько. – Рад би у рай, та… – А мати ще важче зiтхнула, та й на тiм розмова й скiнчилася на цей раз, ще батько й мати зажурилися, кожне по-своему: батько охмурнiв, повiсивши голову, а мати, голiвоньку схиливши, осмутнiла, а Остап знов пiшов по мiстi Овручi походжати, та оглядати, та свою думу думати, свою раду радити.

А потiм час плив своiм пливом – як завсiди, й Остап рiс своiм ростом, як звичайно. Тiльки, що як впало йому у думку i в душу, що в Овручi погано людям жити, то як наче зернятко яке прийнялося, розвилося, розкорiнилося: вiн вже не заспокоiвся з тiеi години i усе тiльки думав, та гадав, та замишляв. Тим часом як iншi хлопцi билися iз собою, немов пiвнi, за яку свою погану, або, як ведмедi, посiдали одно ‘дного за якi цяцьки, або гралися та пустували хорошенько, Остап тим часом усе походжав, та поглядав, та замишляв.

Як усi тii, що дуже собi головоньку жують, чи клопочуть, або дуже у чiмсь кохаються, Остап часом, як пiде ходити, то й далеко зайде, поки його що схаменить. Оце одного разу дуже вiн далеко зайшов у своiй такiй журбоньцi, коли ж ось шурхнуло – наче птиця пурхнула, брязнуло – наче стрiла за стрiлою пролетiла, ледве його не скинула з мiсця, ледве вiн встиг забачити взброеного турчина на легкiм конi, а в турчина – дiвчину з русою косою, що простягнула руки до його й вимовила: «рятуй, козаче!», i усе зникло, як не було нiколи.