Вiтер з Украiни

Павло Тичина

«Вiтер з Украiни» Павла Тичини – поетична збiрка, у якiй поедналися громадянськi мотиви з романтичною настроевою лiрикою***. Свiтову славу авторовi принесли поетичнi збiрки «Сонячнi кларнети», «Замiсть сонетiв i октав», «В космiчному оркестрi», «Плуг», «Вiтер з Украiни», публiцистичнi видання «З минулого – в майбутне», «Читаю, думаю, нотую», поеми «Шабля Котовського», «Сковорода», «Похорон друга», «З щоденникових записiв». Павло Тичина – поет i перекладач, майстер украiнського символiзму, який створив свiй унiкальний поетичний стиль – кларнетизм.

Павло Тичина

«Вiтер з Украiни» (1924)

ВІТЕР З УКРАЇНИ

Нiкого так я не люблю,

як вiтра вiтровiння.

Чортiв вiтер! Проклятий вiтер!

Вiн замахнеться раз —

рев! свист! кружiння!

i вже в гаю торiшнiй лист —

як чортове насiння…

Або: упнеться в грузлую рiллю,

пiддасть вагонам волi —

ух, як стремлять вони по рельсах,

аж нагинаються тополi!..

Чортiв вiтер! Проклятий вiтер!

Сидить в Бенгалii Рабiндранат:

нема бунтарства в нас: людина з глини.

Регоче вiтер з Украiни,

вiтер з Украiни!

Крiзь скельця

Захiд мов з-за грат:

то похiд звiра, звiра чи людини? —

Регоче вiтер з Украiни,

вiтер з Украiни!

Чортiв вiтер! Проклятий вiтер!

Вiн корчувату голову з Днiпра:

не ждiть, пани, добра:

даремна гра!

Ax,

нiкого так я не люблю,

як вiтра вiтровiння,

його шляхи, його болiння

i землю,

землю свою.

18. IV 1923

ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ

І

Лiдi Папарук

Снiг. Снiжок.

На княжий теремок.

День i нiч круг нього ходить,

плаче голосок:

– Ой князю, князьочку,

чи ти за Дунаем?

чи ти на Дону?

Дай про себе вiсточку,

бо умру.

Прислухаеться княгиня – тiльки снiг,

тiльки снiг та снiжок,

та за полем та за лiсом

голод-голосок:

Батька вiйна!

Матерi 'ма!

Хто пооре, хто засiе?

– А-а!

Ой, яка пустеля.

Тут княгиня знов:

– Послужи ще ти, вiтрило,

вiтре-чорнобров!

Десь князь одступае

з жменькою княжат,—

одвертай од нього стрiли,

посилай назад.

Прислухаеться княгиня – а вiтру нема,

тiльки снiг та зима,

та за полем та за лiсом

чути голоса:

Ми тебе одвернем!

Ми тебе пошлем!

Будеш ти лежать, як князь твiй,—

каменем…

Ой, яка пустеля.

– Днiпре, Днiпре, сон-дрiмайло,

ти нам батько всiм.

Встань хоч ти – коли без князя —

царство воскресiм.

Царство тихе, праве,

мудре на закон:

щоб однi землi глядiли,

а другi корон.

Прислухаеться княгиня – тiльки смiх,

тiльки труситься смiх,

та шумить, шумить шумище

iз-пiд хат, iз-пiд стрiх.

Мо' вернувся князь з походу?

Мо' дружина прийшла? —

Прислухаеться княгиня – брязк мечей

та яса,

та все ближче гол оса:

Ми тебе воскреснем!

Ой, яка пустеля.

ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ

II

Дивний флот на сонцi сяе,

гiмном небо потрясае,

грае на крилi.

То вертаються титани

чорноi землi.

Із далекоi лiтани,

там, де королi.

Що далекая лiтана

вбила папа-вкраiтана,

та не вбила тих,

в кого кров тече залiзна

в жилах молодих,

в кого пiсня сонцебризна

i правдивий смiх.

Що шумить-дзвенить верхами?

Що там трусить порохами

вранцi на зорi?

То тiкаючи туманять

королi й царi.

То за ними отаманять

скрiзь пролетарi.

Понад горами, над степом

розлетiлись грiзним цепом,

стали в один хор.

Не ховайтесь, хитрi лиски,

витягнем iз нор!

Б'ють згори, метають блиски —

лиш шумить мотор…

Дивний флот на сонцi сяе,

гiмном небо потрясае,

грае на крилi.

То вертаються титани

чорноi землi.

Із далекоi лiтани,

там, де королi.

iх внизу стрiчають Лади,

Ще й останньоi безвлади

повна повнолiть.

Мов жона – тонка, колисла

нива хлiб зернить.

Аж за море вусом звисла,

звисла i шумить…

1923

НАДХОДИТЬ ЛІТО…

Надходить лiто,

чуеш-бо? – надходить лi —

Томлiе гай. Рiка струнка.

В садках додолi цвiт, додолi цвiт…

Ряснiе небо. Днi вже не такi.

Повнiе далина. І за повiткою

малина сивiе вiями…

Повнiе далина.

На призьбi дiд старий —

як сон.

Кошлатить йому брови внук.

Гойдае вiтер мак, i мак i явори.

Син

у земл