Зимовi дерева

Василь Стус

«Зимовi дерева» Василя Стуса – поетична збiрка, для якоi характернi фiлософськi роздуми над мiсцем людини у свiтi, гармонiйно поеднанi у верлiбрах i в римованих вiршах***. Свiтову славу митцю принесли збiрки «Палiмпсести», «Круговерть», «Веселий цвинтар», «Час творчостi». Василь Стус – украiнський поет-шiстдесятник, майстер фiлософсько-сатиричноi творчостi, полiтв’язень СРСР, Герой Украiни.

Василь Стус

Зимовi дерева

Перший роздiл

* * *

Курiють вигаслi багаття,

собаки виють до зiрок,

а в рiчцi мiсяць, мов латаття,

дорiс до повнi i розмок.

І в ртутнiй спецi фiолету

вiн невимовне довго чез,

лишившись тiльки для прикмети,

як цятка сяева небес.

Самотнiсть аркою провисла

над райськi кущi в пригри снiв.

Шукай по них щасливi числа,

так, як ранiше ти умiв:

той день, як вiд земноi твердi

найперше сонце вiдiйшло,

i той, що мiтить знаком смертi

ще нерозгадане число.

А ти iще посерединi,

ще посерединi твое.

Отож, радiй вечiрнiй днинi,

допоки в ребра серце б’е.

IX. 1967

* * *

Сиве небо обрiем пролилося.

Лиловiе Труханiв острiв.

І Днiпро у моiх очах,

катери i автомобiлi.

І не розхлюпати себе,

i не витримати,

за тамбережнi гони

серця не виплескати.

Гримить радiо. Надсадне трiщать сороки.

Натужно здiймаеться автобус угору.

А ти вiдкритий – для всiх чотирьох вiтрiв,

вiдкритий, як шлюз,

з котрого

не витiкае вода.

Жалами витягнулись трамваiв гальма.

Човен моторний, задерши нiс,

полишае чорну розбiглу тiнь.

Баржа – пiд жовто-зеленими вогнями,

за баржею – жовтувата вода.

Вижовкни, свiте мiй,

споловiй мою душу, раннiй,

хай запiзно омолодитись,

та зарано ще – старiти.

Вижовкни, свiте мiй,

вiд води i вiд берега вижовкни,

споловiлим пiском упади

на захмелену душу,

поки я, мов баржа, обважнений,

як шлюз з невитiклою водою,

поки пiзнi плавцi на водi —

застряглими спогадами у горлi.

Бронзовi, як жарини,

з давнини, з темiнi упокореноi

вихопляться лiхтарi,

як пiвнi з прохолоди.

Лiхтарi – то про тишу вистояну,

лiхтарi – то про спогад вистражданий,

лiхтарi – то трiшечки теплоти,

а бiльше туги.

А тобi ж хiба до тужiнь?

Ти даремно не увiруеш в доброчеснiсть,

у власну не увiруеш глупоту,

в те, що всi твоi совiстi i гризоти

вигаданi, як злодii ночi.

Вони обкрадають тебе,

вигаданi з тобою живуть

(ждуть, принишклi,

поки засвiтяться лiхтарi),

потiм накочуються

i п'ють з тебе душу:

присмоктами хвиль,

присмоктами недолюбленого,

присмоктами незбагненного,

присмоктами недопитих спогадiв.

А ти не бережешся, нi?

А ти – не бережешся?

Думаеш – вистачить на вiки?

На рiк бодай – вистачить?

Не муч мене.

О не муч,

рiчко спогадiв,

забуття мого,

рiчко тишi.

Сиве небо, пролите обрiем,

витишений Труханiв острiв,

тамбережнi колючi присмерки —

то все не кожноi ж митi

западае, виповнюючи

тебе наче шлюз, iз котрого

нiколи не витiкае вода.

IX. 1964

* * *

О що то – еднiсть душ? О що то – щирiсть?

Довiра? Приязнь? Що то е любов?

То рiвновага звички. Скам'янiле

здивовання, подовжене в вiки.

… i тiльки те? а вглибленння чуття?

а самороздаровування – замiсть

самозбереження? а крик добра —

цi щедрi iскри самопрозрiвання?

хiба ж це тiльки проблиски нiмi

духовностей, посивiлих з печалi?

аж нi? кажи – аж нi? Кажи – занадто

ми передовiряемо себе

тому, чому наймення ще немае,

але яке вже суть значить свою

на помежiв'i шалу? але ж правда?

Подумалося – спокiй задубiв,

замерз – i, як чавун, анi прогнеться,

(твердиня вiри, мовити б). А ми —

кладем своi немудрi головоньки

i тiшимося. Неба доброта

не поминае нас. Не поминае.

А скажеш – син i вiрю: син! А смерк —

бiля ворiт, з-за рогу ледь прогляне —

i голову до узголiв'я гну,

i гнусь душею, поглядом, губами

туди, де, нiби глечик молока,

синок колишеться в своiй колисцi,

скидаючись ввi снi…

Що од столiть —

то пам'ятi спрагнiлий язичок:

увiчненим пiти. Щоб залишит