Веселий цвинтар

Василь Стус

«Веселий цвинтар» Василя Стуса – поетична збiрка, для якоi характернi мотиви самотностi i боротьби, фiлософське осмислення свiту***. У нiй лiричний герой постае морально i лiтературно зрiлим, сповненим натхнення сказати свiтовi свое поетичне слово. Свiтову славу митцю принесли збiрки «Палiмпсести», «Круговерть», «Веселий цвинтар», «Час творчостi». Василь Стус – украiнський поет-шiстдесятник, майстер фiлософсько-сатиричноi творчостi, полiтв’язень СРСР, Герой Украiни.

Василь Стус

ВЕСЕЛИЙ ЦВИНТАР

НАД ОСІННІМ ОЗЕРОМ

Цей став повiсплений, осiннiй чорний став,

як антрацит видiнь i кремiнь крику,

виблискуе Люципера очима.

П'янке бездоння лащиться до нiг.

Криваво рветься з нього вороння

майбутнього. Летить крилатолезо

на утлу синь, високогорлi сосни

i на пропащу голову мою.

Охриплi очi збiглися в одне —

повторення оцього чорноставу,

насилу вбгане в череп.

Неприхищенний,

а чуеш, чуеш протяг у душi!?

ВЕРТЕП

На першому поверсi – двое людей

на другому – iхнi тiнi.

Вправний оператор

так освiтлюе кадр,

що й не добереш,

де люди, а де лиш тiнi.

Внизу проказують: нам з тобою

жити в любовi й радостi.

Вгорi повторюють: мав би нiж —

зарiзав би як собаку.

Потiм на кiн виходить

хтось третiй

i починае агiтувати за рай,

що росте й росте

все вище й вище.

Снiп свiтла зноситься

в порожню небесну твердь,

де чути янгольськi спiви:

«одним кипiти в маслi,

а другим у смолi».

Нарештi починаються танцi:

на авансцену вискакуе чорт

i починае обертатися.

Раз вiн стае на ноги,

вдруге – на руки,

доти перевертаеться,

поки руки не приростають до землi,

а ноги зависають в повiтрi.

І тодi стае помiтно,

що обертаеться, власне,

тiльки тулуб.

* * *

Менi здаеться, що живу не я,

а iнший хтось живе за мене в свiтi

в моiй подобi.

Нi очей, нi вух,

нi рук, нi нiг, нi рота. Очужiлий

в своему тiлi. І, кавалок болю,

i, самозамкнений, у тьмущiй тьмi завис.

Ти, народившись, виголiв лишень,

а не прирiс до тiла. Не дiйшов

своеi плотi. Тiльки перехожий

межисвiтiв, ворушишся на сподi

чужого iснування.

Сто ночей

попереду i сто ночей позаду,

а межи ними – лялечка нiма:

розпечена, аж бiла з самоболю,

як цятка пекла, лаконiчний крик

усесвiту, маленький шротик сонця,

зчужiлий i заблуканий у тiлi.

Ти ждеш iще народження для себе,

а смерть ввiйшла у тебе вже давно.

* * *

Порiдшала земна тужава твердь,

мiський мурашник поточив планету.

Мiлiцiонери, фiзики, поети

вигадливо майструють власну смерть.

Протрухлий украiнський материк

росте, як гриб. Вже навiть немовлятко

й те обiцяе стати нашим катом

i порубати вiковий порiг,

дiдiвським вимшiлий патрiотизмом,

де зрiдка тiльки човгання чобiт

нагадуе: iще iснуе свiт

справiку заборонений, як схизма.

Ця твердь земна трухлявiе щодня,

а ми все визначаемось. До сутi

доходимо. І, Господом забутi,

вiтчизни просимо, як подання.

* * *

Бiля метро «Хрещатик»

щоранку зупиняеться

дитячий вiзок.

Двiрничка вибирае з чавунних урн

накиданий мотлох —

старi газети, ганчiр'я,

коробки з-пiд сiрникiв, недокурки,

навантажить ними вiзок

i сквером каштанiв рушае далi.

А сьогоднi, напередоднi свята,

вона вбрала найкращу спiдницю з сатину,

новенькi черевики й фуфайку,

навiть вiзок прикрасила

штучними квiтами з поролону.

Усмiшка i задума на ii обличчi

творить рiвновагу щастя.

* * *

Посадити деревце —

залишити про себе найкращу пам'ять.

І вони стали висаджувати вздовж колючого дроту

квiти, кущi, дерева.

Дикий виноград обснував гострi шпичаки,

розвiсив лапате листя

i навiть попускав синюватi грони,

повився повiй,

трублячи в поблiдлi сурми нiжностi.

Коло горожi порозпускались такi пiвники, пiвонii, жоржини,

що заберуть очi i не повернуть.

Начальство, перевiряючи, як вони виконують взятi соцзобов'язання,

завжди ставило проти графи

«заходи по естетичному вихов